Болеслав Прус - Фараон

— За наказом його достойності царевича, головного полководця, поранених і полонених не вбивати!..

У відповідь на це залунали змішані крики, очевидно, бранців.

— За наказом головного полководця, — співучо вигукував голос з другого боку, — поранених і полонених не вбивати!..

А тим часом на південних узгір’ях бій припинився, і два найбільші загони лівійців склали зброю перед грецькими полками.

Хоробрий Патрокл, від спеки, як казав він сам, чи від вина, як казали інші, ледве тримався на коні. Він протер заплилі слізьми очі й звернувся до полонених:

— Паршиві пси, — гукнув він, — що піднесли грішну руку на військо його святості (щоб вас черви з’їли!), ви загинете, як воші під нігтем побожного єгиптянина, коли зараз не скажете, де подівся ваш вожак, щоб йому проказа сточила ніздрі й висмоктала каправі очі!..

Саме в цю хвилину під’їхав наступник трону. Патрокл привітав його з пошаною, але не перервав допиту: — Шкіру накажу з вас дерти! На кіл посаджу, якщо зараз не довідаюсь, де ця отрутна гадина, цей послід дикої свині, кинутий у гній.

— Он де наш ватажок! — крикнув один з лівійців, показуючи на купку вершників, що поволі посувалася в глиб пустелі.

— Що це таке? — спитав царевич.

— Негідник Мусаваса тікає!.. — відповів Патрокл і мало не впав на землю.

Кров ударила Рамзесові в голову.

— То Мусаваса тут, і тікає!.. Гей! У кого кращі коні, за мною!..

— Ну, — сказав, сміючись, Патрокл, — тепер сам бекне цей крадій баранів!..

Пентуер заступив дорогу царевичеві.

— Ти, достойний царевичу, не можеш сам гнатися за втікачами!..

— Що! — крикнув наступник трону. — Я за весь бій не підняв ні на кого руки, та ще й тепер маю випустити лівійського вожака?.. Що б сказали на це воїни, яких я посилав на списи й сокири?

— Військо не може залишитися без полководця…

— А хіба тут нема Патрокла; Тутмоса і, нарешті, Ментезуфіса? Який же я полководець, коли мені не можна навіть погнатися за ворогами?.. Адже вони за кількасот кроків від нас, і в них зморені коні…

— Через годину ми повернемося з ними… Досить тільки руку простягти… — загомоніли азіати.

— Патрокле, Тутмосе, залишаю на вас військо! — вигукнув царевич. — Відпочиньте, а я зараз повернуся…

Він пришпорив коня і поскакав галопом, грузнучи в піску, а за ним зо два десятки вершників і Пентуер.

— А ти чого з нами, пророче? — спитав його царевич. — Краще піди поспи… Ти нам зробив сьогодні важливі послуги…

— Може, я тобі ще стану в пригоді, — відповів Пентуер.

— Залишся… Я наказую тобі…

— Найвища рада доручила мені ні на крок не відступати від тебе, достойний царевичу.

Рамзеса пересмикнуло.

— А якщо ми попадемо в засідку? — спитав він.

— То й там я не залишу тебе, володарю — сказав жрець.

Розділ сорок четвертий

В голосі Пентуера було стільки доброзичливості, що здивований царевич замовк і дозволив йому їхати.

Вони були в пустелі. Кроків за двісті позаду них залишалося військо, а за кількасот кроків перед ними маячили втікачі. Але переслідувачі, так само як і втікачі, ледве посувалися вперед, хоч і ті, й ті щосили шмагали і підганяли своїх коней. Згори жахливо пекло сонце, в рот, у ніс, а особливо в очі, набивалася дрібна, але їдуча пилюка, а коні весь час грузли в розпеченім піску. В повітрі стояла моторошна тиша.

— Але ж не може так бути весь час, — сказав наступник трону.

— Буде ще гірше, — відповів Пентуер. — Бачиш, достойний царевичу, — показав він на втікачів, — їхні коні вже по коліна грузнуть в піску…

Царевич засміявся, бо саме в цей час вони вибралися на трохи твердіший грунт і з сотню кроків проїхали клусом. Але одразу ж їм знову заступило дорогу піщане море, і вони знову мусили просуватися кроком.

Люди обливалися потом, коні були змилені.

— Душно! — тихо мовив царевич.

— Слухай, володарю, — озвався Пентуер, — недобрий це день для гонитви в пустелі. Сьогодні зранку священні комахи були дуже неспокійні, а потім заклякли. І мій жрецький ніж через силу ввійшов у глиняні піхви; це означає, що буде жахлива спека. А. обидва ці явища — спека й летаргічний стан комах — віщують бурю. Вертаймось, бо ми вже не тільки втратили з поля зору наш табір, а навіть не долинає до нас його гомін.

Рамзес глянув на жерця майже зневажливо.

— І ти думаєш, пророче, — мовив він, — що я, пообіцявши схопити Мусавасу, можу повернутись ні з чим, злякавшись спеки й бурі?

Вони їхали далі. В одному місці грунт знову став твердий, і вони наблизились до втікачів на таку відстань, що до них можна було б докинути каменем з пращі.

— Гей, ви там!.. — гукнув наступник трону — Здавайтесь!.. Лівійці навіть не озирнулися, вони насилу брели по піску.

Якусь мить здавалось, що вони вже не втечуть. Та ось загін наступника трону знову натрапив на глибокий пісок, а втікачі прискорили крок і зникли за пагорком. Азіати вигукували прокляття, царевич зціпив зуби. Нарешті коні почали все глибше грузнути в піску і зупинятися. Верхівці змушені були позлазити з них і йти пішки. Раптом один з азіатів дуже почервонів і впав на пісок. Царевич звелів укрити його плащем і сказав:

— Ми заберемо його, коли повертатимемось назад.

Ледве добрели вони до вершини піщаного пагорка й побачили лівійців. Але й для тих дорога була дуже важка, у них пристало двоє коней.

Єгипетський табір зовсім уже сховався за піщаними горбами, і якби Пентуер і азіати не вміли орієнтуватися за сонцем, вони вже не втрапили б назад.

В почті царевича впав другий верхівець. На губах у нього виступила кривава піна. І цього залишили разом з конем, А тут іще на тлі пісків з’явилися скелі, між якими зникли лівійці.

— Володарю, — сказав Пентуер, — там може бути засідка….

— Нехай буде смерть, і нехай вона мене забере! — відповів наступник трону чужим голосом.

Жрець здивовано подивився на нього: він не сподівався від царевича такої впертості.

До скель було недалеко, але дорога була неймовірно важка. Треба було не лише йти самим, а ще й витягати з піску коней. Всі брели, вгрузаючи в пісок вище кісточок; траплялися місця, де ноги вгрузали аж по коліна.

А згори все палило сонце, страшне сонце пустелі, кожен промінь якого не тільки пік і сліпив очі, а просто колов тіло. Найвитриваліші азіати падали від утоми: в одного спухли губи й язик, в другого шуміло в голові й перед очима пливли чорні кола, третього морив сон, в усіх нили суглоби і зникло