Болеслав Прус - Фараон

Корпус Рамзеса був найсильніший, але проти нього виступали майже всі лівійські сили. Кількісно обидві сторони були рівні. Царевич не сумнівався в перемозі, його тільки непокоїло те, що можуть бути великі втрати від такого сильного противника.

Зрештою кожен бій має свої несподіванки. Над тими, що вже пішли в атаку, полководець не владний. Їх уже в нього немає. У нього є лише резервний полк та жменька кіннотників. Що, як буде розбита хоч одна з єгипетських колон чи до ворога зненацька підійде підкріплення!..

Царевич потер чоло: тільки в цю хвилину він збагнув усю відповідальність головнокомандувача. Він був у становищі гравця, що, поставивши все, уже кинув кості й чекає, як вони впадуть…

Єгиптяни були вже за кілька десятків кроків од лівійської колони. Команда… Труби… Барабани вдарили швидше, й війська кинулись бігом: раз-два-три!.. раз-два-три! Але на боці ворога теж озвалася труба, опустилися два ряди списів, вдарили в барабани… Бігом!.. Знялися нові клуби куряви, далі все оповилося одною велетенською хмарою… Рев людських голосів, тріск списів, брязкіт кіс, часом несамовитий крик, що одразу ж тонув у загальному гаморі.

На всій лінії бою вже не видно було людей, їхньої зброї, навіть самих колон, лише жовта курява розтяглася, як велика змія. Густіший пил позначав місце, де зіткнулись колони, рідший — де був розрив.

Після кількох хвилин пекельної веремії наступник трону помітив, що курява на лівому крилі дуже повільно вигинається назад.

— Підсилити ліве крило! — гукнув він.

Половина резерву побігла в тому напрямку ї зникла в куряві; ліве крило вирівнялося, в той час як праве поволі посувалося вперед, а центр, найміцніший і найважливіший, весь час стояв на місці.

— Підсилити центр! — наказав царевич.

Друга половина резерву рушила вперед і теж зникла в куряві. Крик на хвилину посилився, але руху вперед не було видно.

— Добре б’ють, негідники!.. — озвався до царевича старий офіцер з почту. — Саме час прийти Ментезуфісові…

Царевич викликав ватажка азіатських кіннотників.

— Глянь праворуч, — вказав він, — там мусить бути долина. Виїдь туди обережно, щоб не потоптати наших воїнів, і вдар збоку на центральну колону цих псів…

— Вони, мабуть, на ланцюгу, бо щось надто довго стоять на місці, — відповів, сміючись, азіат.

Він залишив біля царевича зо два десятки своїх кіннотників, а з рештою поїхав праворуч, вигукуючи:

— Живи вічно, наш вождь!

Спека була неймовірна. Царевич напружував зір і слух, намагаючись проникнути за стіну пилу. Він чекав… чекав… Раптом Рамзес скрикнув з радості: хмара куряви в центрі захиталася, посунулася трохи вперед, на мить зупинилася, знову посунулася і почала рухатись поволі, дуже поволі, але вперед…

Стояв такий страшний шум, що важко було добрати, що саме він означає: лють, перемогу чи поразку.

Раптом праве крило лівійців почало якось дивно вигинатись і відступати. За ним з’явилася нова хмара куряви. Водночас примчав на коні Пентуер і крикнув:

— Патрокл заходить лівійцям у тил!

Замішання на правому крилі посилилось і почало ширитися до середини поля бою. Було видно, що лівійці починають відступати і переляк охоплює навіть головну колону. Весь штаб царевича збуджено й гарячково стежив за рухом жовтої куряви. Через кілька хвилин здригнулося і ліве крило. Там лівійці уже кинулись тікати.

— Щоб я не побачив завтра сонця, коли це не перемога!.. — вигукнув старий офіцер.

Примчав посланець від жерців, які з найвищого пагорба стежили за боєм, і доповів, що на лівому крилі видно загони Ментезуфіса і що лівійці оточені з трьох боків.

— Вони уже тікали б, як лані, — сказав, задихаючись, посланець, — якби їм не перешкоджали піски.

— Перемога!.. Живи вічно, наш вождь! — вигукнув Пентуер.

Було всього по другій годині.

Азіатські кіннотники почали верескливо співати й пускати вгору стріли на честь царевича. Штабні офіцери спішились і впали ниць перед Рамзесом, потім зняли його з сідла й піднесли вгору, вигукуючи:

— О могутній полководче!.. Ти розтоптав ворогів Єгипту! Амон стоїть по праву й по ліву руку твою — хто ж може проти тебе вистояти!..

Тим часом лівійці, все відступаючи, зійшли на південні піщані пагорби, а за ними — єгиптяни. Тепер з хмари куряви щохвилини виринали верхівці і мчали до Рамзеса.

— Ментезуфіс зайшов їм у тил!.. — кричав один.

— Дві сотні здалися!.. — вигукував другий.

— Патрокл відрізав їх з тилу!..

— Взято три лівійські стяги: барана, лева й шуліку!.. Навколо штабу ставало дедалі людніше: збиралися люди,

закривавлені, запорошені пилом.

— Живи вічно! Живи вічно, наш вождь!.. — кричали вони. Царевич був такий схвильований, що то сміявся, то плакав,

кажучи до свого почту:

— Боги змилувалися… Я думав, що ми вже програємо… Нещаслива доля полководця, який, не витягаючи меча і навіть не бачачи, що діється, мусить відповідати за все…

— Живи вічно, непереможний полководче! — гукали йому воїни.

— Добра мені перемога! — засміявся царевич. — Адже я навіть не знаю, як ми її здобули!..

— Виграв бій, а потім дивуєшся! — крикнув хтось із почту.

— Кажу вам, що навіть не знаю, як він ішов, той бій! — відповів царевич.

— Заспокойся, полководче, — відповів Пентуер. — Ти так мудро розставив полки, що вони повинні були розбити ворога. А як саме, це вже справа твоїх полків,

— Я навіть меча не витяг!.. Жодного лівійця не бачив!.. — бідкався царевич.

На південних горбах ще курілося й кипіло, а в долині пил уже почав спадати. Тут і там, наче крізь туман, видно було купки єгипетських воїнів з піднесеними вгору списами.

Наступник трону повернув коня в той бік і виїхав на спорожніле бойовище, де щойно змагалися з ворогом центральні колони. Це була широка площа на кількасот кроків, зрита глибокими ямами, всіяна тілами поранених і вбитих. З того боку, звідки наближався царевич, через кожні кілька кроків лежали довгими рядами єгиптяни, потім ще густіше лівійці, а ще далі єгиптяни і лівійці впереміш і, нарешті, самі лівійці.

В деяких місцях трупи лежали біля трупів, інколи по три й по чотири вкупі. На піску темніли іржаві плями крові. Рани були жахливі: в того відтято обидві руки, в того голова розрубана до тулуба, в того випущені нутрощі. Деякі ще звивалися в передсмертних корчах, з їхніх уст, повних піску, хрипко лунали прокльони й благання добити.

Наступник трону швидко минав їх, не роздивляючись, хоч деякі поранені щось ледве чутно вигукували на його честь.

Недалеко від цього місця він зустрів першу групу полонених. Ці люди впали перед царевичем ниць, благаючи милосердя.

— Обіцяйте помилування переможеним і покірним, — мовив Рамзес до свого почту.

Кілька верхівців помчали в різних напрямах. Незабаром віддалік озвалася труба, а за нею