Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

— Оу, — я відводжу очі, чомусь вкрай знервована тим, наскільки схожим може бути мислення двох різних людей. — Не думала, що в мене нове інтерв’ю.

Мої брови раптом сіпаються, тому обертаюся та чимшвидше рушаю геть, насилу втримуючи ноги в брунатних чоботях.

— Ангеліно.

Не чую.

— Ангеліно.

Жодної реакції.

— Ангеліно.

Я гальмую, наче з третього разу в мене таки поцілили. Долаю тремтіння в кістках, максимально повільно обертаючись до Назарія Ждановича. Людини, після якої в мене на території будинку в селі з’явився компостер, чоловік, що подарував мені відчуття довіри та безпеки, хоч і безжально забрав його назад, хлопець, який знає про мене більше, аніж будь-хто на світі.

Цікаво, що провадить його внутрішній голос, коли він дивиться на мене?

— Що? — збентежено питаюся. Стискаю однією долонею телефон, а іншу тримаю на животі. Назарій ступає крок вперед, і хвилька позитиву розбивається вщент. Я стежу за кожним його рухом, надаючи обличчю незворушності, однак, коли високий чоловік спиняється зовсім поруч, в якомусь пів кроку від мене, важко тримати себе в руках.

Жданович простягає велику долоню, однак не можу нічого вдіяти. Просто стою, стежачи за тим, як сухі пальці підхоплюють мої, відриваючи їх від талії. Назарій стискає їх, підіймаючи трохи вище, вивчає золотавий браслет, а я все дивлюся та не розумію, дивлюся та не розумію, дивлюся...