Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Інде, — тихо покликала вона.

Він її не почув. Індгарт качав на руках Сивію й щось тихо шепотів. Її ніжно-зелена сукня було просякнула кров’ю. Арніці довелось підійти ближче, щоб розчути його слова.

— Ні, ні, будь-ласка. Будь-ласка, не йди, Сивіє, — благав Індгарт. Арніку він не помічав.

Жриця Сульхи біла як лід, очі її були закриті, а на розтягнутих у посмішці вустах запеклась кров. На шиї під велетенською рваною раною красувався весільний кулон Індгарта. Він завжди сміявся й стогнав, коли хтось натякав йому на весілля.

Не в силах бачити, як страждає єдиний друг, Арніка підвелась. Треба дати йому трохи часу. Таке горе ніколи не втамовується швидко. Але не встигла вона й ступити кроку, як у поділ її мантії вчепилась перемащена кров’ю рука.

— Стій, — прошепотів ельф. — Будь-ласка, побудь з нами.

Арніка кивнула й мовчки опустилась на коліна поруч. Штани одразу промокнули від крові. Індгарт уже не плакав, але продовжував качати Сивію, притискаючи її голову до грудей.

— Вони убили її, Арніко, – голос його тремтів від суміші болю й ненависті. Їх можливо було відчути ледь не фізично.

— Вести?

— Так. Світловолосий вампір напав на неї. Я… я не встиг…вона померла в мене на руках.

“Мені шкода”, — ледь не зірвалось з губ. Але як можна сказати таке, коли жодного разу не переживав подібного? Втрата коханої людини це не похорон улюбленого хом’ячка чи втеча кішки. Це велетенська рана, подібна до тієї, що червоною рожею розцвіла на блідій шкірі жриці. Арніка не мала ніякого морального права жаліти Інда. Він їй цього не пробачив би.

Не знайшовши, що відповісти, Арніка сіла ближче й обняла його за плечі. Він мовчки кивнув й світ перемінився. Спочатку зникли звуки перемовин академіка Іоана з Віалом, потім почали розмиватися контури печери. Кілька секунд і Арніка була на полі бою. Тільки тепер все інакше. Тепер вона все бачила все очима Індгарта. Він показував те, що сталось. Вона знову була в чужій голові. Мабуть, потоки по-троху відновлювалися, або бажання Індгарта розділити свій біль з кимось був надто сильним.

Арніка бачила все його очима. Ось її тягне до каменю темноволосий Вест. На нього кидаються Індгарт і незнайомий чаклун. Але їм перекривають шлях інші. Зав’язується бійка. Тіло поривається вперед з думками про те, що треба захистити її. Він не встиг.

Позаду теж лунаюли звуки бою. Аделаїда, викладачка отрут, з Саміром як завжди працювали в парі. Пара навіть не одружена, а працювала настільки злагоджено, ніби прожили бік о бік не одну сотню кругів. Індгарта узяла легка заздрість: йому навряд чи так пощастить у житті, щоб битися з кимось в парі настільки ж добре розуміючи один одного.

Мимо просвистіла стріла, звук якої він впізнав. Він сам подарував цей лук. Стріла була пущена Сивією. Її притягнули разом з Арнікою до печери, але після втратили весь інтерес до ельфійки в жарі битви. Засідка спрацювала. Індгарт всміхнувся про себе: не практична зброя для ближнього бою, але в дальньому просто незамінна. Єдина, якою він так і не навчився вправлятися. І єдина, якою дозволяє володіти Кодекс. Жрицям Сульхи заборонено вступати в бої й приймати участь у війнах. Для них відібрати життя вважається найстрашнішим гріхом. Але полювання не вважається гріхом.

Їх Кодекс двоякий. Будь-яке убивство можна виправдати, назвавши це полюванням чи помилкою на ньому. Будь-яке спасіння можна засудити. Якщо в його процесі постраждали або навіть померли невинні.

— Гав не ловіть, принце, — усміхнулась жриця, стираючи піт з чола.

Вона більше не була зв’язана. Коли їх вивели з печери, Арніці зв’язали руки, Сивію ж несли зв’язану повністю. Зараз вона стояла, гордо розправивши плечі, блідо-зелена сукня, все ще покрита червоними та чорними плямами, промокла від поту й липла до світлої шкіри жриці. Правду говорять, що ті, хто служать богині долі Сульсі, поєднують в собі неземну красу та смертельну небезпеку.

— А то що, пристрелите, пані жрице? — в тон їй відповів Індгарт, чіпляючись поглядом за краплину поту, що стікала по блідій шиї й зникла за вирізом сукні.

— Тільки якщо на те ваша ласка, — Сивія знизала плечами, знову натягуючи тятиву. — Але якщо ви так і продовжите стовбичити й витріщатися на мої груди, боюсь, хтось зробить це раніше мене.

Індгарт кивнув, оголяючи гворд й приймаючи бойову стійку.

— Дозволите прикрити вашу спину, пані? — вклонився Індгарт, повертаючись навколо своєї осі й, випростовуючи руку на всю довжину, увігнав лезо в тіло противника.

— Тільки якщо не будете заважати, Ваша Світлість, —засміялась жриця.

Арніка ще ніколи не чула такого чарівного сміху. Вона відчувала, як до жриці відносився Індгарт, як він дорожив нею, як його тягнуло до неї. Всі його почуття зараз стали її. По її венах текла кислота страху, що хтось може нашкодити цій прекрасній жінці.

Він кружляв навколо неї, прикриваючи від нападів, даючи змогу бути корисною. Індгарт знав наскільки це їй потрібно. Арніка теж це знала. Довге світле волосся розвівалось від різких поворотів та вітру, який здіймав Індгарт, кружляючи навколо. Він відбивав удар за ударом. Виривав серце за серцем, зносив голови так швидко, що Арніка вже збилась з ліку. Вони вдвох походили на небезпечний світло-зелений вихор. Вона в своїй зеленій сукні в центрі й він у такого ж кольору сорочці на периферії.