Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Я убив бога голими руками, Арніко, — ніби не помічаючи здивування на її обличчі з захопленням продовжував Віал. — Ось цими самими руками, якими зараз тримаю твою руку. І це робить мене монстром! Не призивання сотень тисяч мерців і війна з усім Континентом одночасно! Не убивство невірних чи відомщення за сім’ю. Ні, Арніко. Я монстр лише тому, що вбив бога. Тому й ні почім інакше, — він відпустив її руки. Голова поникла. Груди важко здіймались.

— І цим ти викликав гнів усього пантеону, — вона майже не дихала.

— Навіть більше, — протягнув Віал. — Я розгнівив саму Морену. Богиню, якій служив і якій належав по праву народження. Я зрадив їй. Я став на службу її сестрі Ладі.

— Де бачено, щоб некроманти на службу до богині життя приходили?

— Ну, от тут і бачено, — Віал знову взяв її долоню й притиснув до грудей. Попри жар там було глухо. Арніка здивовано кліпнула. — Воно не б’ється з того самого часу, як я повернувся з Наві.

Цей його жест привів її до тями: вона все ще стояла посеред Калинового мосту. Її оточував туман і вона розмовляла з тим, кого мала б ненавидіти. З тим, заради кого її принесли в жертву й чиє життя має відновитись за рахунок її власного.

— А тепер почне битися, — Арніка вивільнила руку й відступила на крок, обіймаючи себе за плечі. Різко вона відчула наскільки холодно було на мосту. — Мені, мабуть, пора на ту сторону.

Арніка повернулась, аби не бачити його обличчя. Це було боляче. Очі щипало від солі. Вона зробила кілька несміливих кроків. Коліна тремтіли. Вона не знала, що мала робити, але тепер остаточно розуміла, що шлях закінчився. Ось вона, чарівниця, яка навіть не змогла закінчити чаристрат. Яка втратила магію і в кінці-кінців була зарізана пришибленим вампірським королем задля повернення не менш пришибленого некроманта.

Треба було йти. Її шлях закінчено. Арніка видихнула, випускаючи хмарку пару. Туман почав згущуватися. Борючись з бажанням обернутись, вона пішла далі. Несподівано, її смикнули за руку й притиснули спиною до грудей. На плечі опустилося кільце переплетених у замок рук. Повіяло запахом лимону, шкіри й ладану. Перед ними з’явилась сама Морена. Велична й могутня. В червоному плащеві вона походила на служниць її храму в Сермізі, тільки значно сильніша. Віал виступив вперед, запихаючи Арніку собі за спину.

— Нащо ти тут, богине? — вороже запитав він.

— Та ти бо, заблукалий син вирішив матері грубити, —сплеснула в долоні богиня. Чорні брови злетіли на блідому обличчі. — Я б могла розгніватись, але боги вважають, що рано вам ще до мене. При чім обом, — вона невдоволено ковзнула чорним оком по фігурі Віала й затримала погляд на Арніці. Її обличчя скривилось. — Іди дитино й знай, що від нині ваші долі зв’язані. Помре вона, помреш і ти. Дитино, — вона повернулась до Арніки й слабко всміхнулась, — один твій знайомий з таверни просив переказати: “Ти чула історію лише з одного боку, шукай більше”. Нам буде цікаво спостерігати за вами. Вважайте це забаганкою від нудьги.

Мить й темна фігура богині розтанула в тумані. На останок в ньому показався той самий дідуган, що з’явився й зник нізвідки, який говорив про вигоду богів. А Арніка з Віалом стояли посеред печери. По болю в кінцівках вона зрозуміла, що більше не зв’язана.

В повітрі все ще пахнуло сіркою. Віал притискав її до грудей. Битва скінчилась. Вампіри й люди снували туди-сюди перевіряючи поранених. Мертвих зносили у дві купи. Чарівників щоб поховати, їх накривали білими траурними скатертинами, устилавшими зараз велику частину підлоги. Вестів — в спільну купу для кремації. Арніка ніколи не бачила погребальних кострів вампірів. І воліла б ніколи не бачити. Жахливе видовище.

Вона скосила погляд на Віала. Ось він. Тут. Поруч з нею. Його рука лежить у неї на талії. Він помітив її погляд й повернувся. На обличчі сяяла змучена, але щира посмішка. Довге чорне волосся спадало йому на обличчя, що робило його схожим з гравюрами, на яких древні зображували Смерть.

— Ну привіт, Арніко?

По тремтячому голосу було помітно, що навіть говорити йому було складно. Він взяв Арніку за підборіддя, зазираючи в очі. Він був настільки близько, що вона могла відчути його дихання на своїй шкірі.

— Ти обманув мене, — тільки й знайшлась, що сказати.

— Тільки для того, щоб захистити. Знала би ти, чаклунко, наскільки прекрасно виглядаєш, — прошепотів він їй прямо в губи.

Арніка наче прокинулась від тривалого сну. Його руки ковзнули по плечами, пальці погладжували лікті, передпліччя, долоні. Віал притиснув її до себе, але Арніка виставила руку, упираючись йому в груди.

— Не думаю, що це зараз доречно.

За спиною почулись виклики. На них звернули увагу. Дивно, враховуючи мету, з якою все затівалось. Віал відсторонився й одним махом спопелив усіх Вестів. Уціліли лише ті, хто мав у собі крупиці некромантії й змогли прикритись Щитами Смерті. Арніка мимовільно стиснулась від страху. Ліч замахнувся ще раз, щоб довершити чари, але Арніка повисла у нього на руці.

— Не потрібно, – заперечила вона. – Хай їх судять.

— Добре, чаклунко, — відповів він й опустив руку. В печері повисла тиша. — Як скажеш.

На підлозі, за кілька кроків від них сидів Індгарт. Він притискав до себе тіло жриці. Обоє були перемазані кров’ю. Арніка відпустила руку Віала й кинулась в сторону друга.