Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Угу… — кивок, — всіх. Без винятку.

— Але ж некроманти теж люди.

— Люди, — кивнув Віал.

— Богиня тебе обманула?

— Ні, — провів головою зі сторони в сторону Віал. Волосся впало на очі. — Вона ніколи не обіцяла, що некроманти переживуть війну. Вона просто говорила про славу. Й цю обіцянку вона стримала. Мій народ зазнав неабиякої слави за час Великої Війни, — він криво усміхнувся. — Щоправда, не тієї, про яку я мріяв.

Він на хвилю змовк, роздивляючись власні долоні. Тонкі довгі пальці й широкі кістки кісті — руки не воїна, музиканта, мага. Не того, хто мав би творити зло та сіяти смерть довкола. Але доля вирішила інакше. Й він обрав підкоритися цьому.

— Коли я повернувся у Яв до мене прилетіла птаха сірин. Я розізлився, коли дізнався всі деталі, але не виконати не міг.

— Чому?

— Інакше боги знищили б весь Континент, — суха констатація факту. Руки витягнуті по швах, долоні стиснуті в кулаки, підборіддя задране догори. В чорних очах кипіла сталь.

— Кінець світу?

— Він самий, — крива усмішка все ще не сходила з обличчя Віала, але погляд перемінився. Тепер він був повний розпачу, жалю й ненависті до самого себе. Арніка бачила його й не боялась його. Для неї він був як переляканий хлопчисько, якому сказали зламати улюблену іграшку, інакше це зроблять за нього. Хоча це не виправдовувало його, але Арніці було шкода мага.

— Я злякався. Правда, Арніко, — Віал схватив її за плечі, не дозволяючи відвести погляд. — Мені було дев’ятнадцять, я тільки зійшов на престол. Мій батько зрадник, брат убитий. І я один у цілім світі, хто може щось змінити. Я відчував себе… — він запнувся.

— Обраним? — підказала вона.

— Так, обраним, — він напівпритомно кивнув, учепившись за слово, наче це було рятівне коло. — Я відчував себе обраним. Я вірив, що зможу все змінити, — він повільно видихнув, прикривши очі. — І я почав нести суд. Першим ділом заборонив некромантам приймати участь у війні. Неважливо на чиєму боці.

— Ти думав, що так зможеш вибороти помилування народу.

— Вірив. І в мене майже вийшло. Якби не одне “але”.

— Некроманти не можуть мати дітей один від одного, – здогадалась Арніка. Вона не раз чула як Ніна жалілась на це покарання її брату. – Коли ви сходитеся в пару стаєте стерильні. Зачати майже неможливо, а якщо таке й відбувається, то дитя гине до року. І ніякими чарами й молитвами це не можна виправити. Знаю. Здається, це назвали Прокльон Першого Мага.

— Прокльон Першого Мага, — повторив Віал, беручи Арніку за руку. — Я знав те, що навіть якщо боги змиляться над нами, рано чи пізно ми зникнемо самі по собі. Виродимося. Вимремо, як мінотаври.

— І тоді ти вирішив порушити угоду з Ладою? — Арніка бездумно ковзнула рукою йому по обличчю. Заправила чорне пасмо за вухо. Він ледь смикнувся, коли пальці торкнулись смуглої шкіри.

— Я її не порушував, — заперечив Віал. — Я все виконував чітко й так, як мав. Я карав людей, убивав тих, хто був причетний до смерті Леля й не чіпав інші раси. Німф й песиголовців убив не я, Арніко.

— Але людство досі живе й гнів богів не звалився нам на голови, – заперечила Арніка.

— Він й не обрушиться, — підморгнув Віал. Попри всю його серйозність, вона бачила в ньому юнака, молодого правителя, який хотів вберегти свій народ. І попри все, в нього вийшло. — Я відімстив за Леля. Я вбив Діда.

Арніка думала, що легенда про убивство бога смертним було ще однією дитячою казкою, і аж ніяк не очікувала, що її персонаж буде стояти перед нею, важко дихати й намагатися знайти виправдання в її очах.

— Кілька кругів я вистежував його, — продовжив Віал. — Мої шпигуни снували Континентом в пошуках тих, хто міг чути, бачити або знати, де ховався Дід. Війна ставала все більше для відводу очей і щоб Лада не вирішила, що я хочу порушити угоду й не обрушила на Колдовські землі гнів божий.

— Але ж Дід — майстер хованок. Як? І він…він же бог, Віале!

— Він бог, а я — Ліч, — заперечив Віал. Очі його свіркнули лихим. — В той момент ми були рівні. Я знайшов його хижу, прийшов туди беззбройний і викликав його на дуель.

— Ти бився з богом на дуелі? — не повірила дівчина. Це було рівним тому, щоб сказати, що Корова Земун це козлик, який перестрибнув небо.

— Ні, не бився.

— Але ж ти тільки що сам сказав.

— Я знаю, що я сказав, — зло перебив її Віал. — Дослухай, будь-ласка, до кінця. Добре? — Арніка кивнула. Одні біси знали, що меч богів міг зробити й чим це потім вилиється. Навіть якщо їй все рівно не судилось нічого більше, ніж говорити з ним доки не прийде провідник й не забере її на той бік мосту.

— От і добре, — кивнув Віал. — Я викликав Діда на дуель. Але основною умовою було битися самим. Без магії, зброї чи допомоги будь-яких інших сил. Він, звісно, думаючи, що я простий бовдур із сусіднього села, який і сокори в руках довго втримати не зможе, він погодився.

Арніка не вірила власним вухам. Те, що розповідав Віал здавалось породженням помираючого мозку. Й сам він здавався їй таким же. Не справжнім, а видумкою, галюцинацією, насланою кимось потойбічним, кимось, потребуючим плоті й крові.