Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Віал кивнув. Звісно, це знала навіть Арніка. Коли Колдовські землі тонули в крові й війні не було видно ні кінця, ні краю, боги послали на землю Леля, Бога любові. Вони сподівались, що кохання змусить забути про чвари. Але слідом за ним в світ прийшов Дід, який руйнував усе. Й раси почали ворогувати лише сильніше.

Тепер за любов було прийнято боротися. Сильні виривали її з рук слабших й бідніших, тих, хто не міг за неї постояти. За любов починалися нові війни. В її ім’я зчинялися убивства. Люди сходились в дуелях, ельфи карали за неї, а вампіри убивали, аби отримати її. Хто боявся відкрито й чесно заявити свої права на коханого чи кохану, труїли суперників. Світ захлинався у крові. Боги розуміли, що їх план полетів шкереберть. Вони хотіли відкликати Леля, але Дід підбурив людей убити його. План богів провалився, а Континет залило новою хвилею крові.

— Знаю, богине, — погодився Віал.

— І також тобі відомо, що люди убили його, — очі Лади блиснули холодним світлом, більш притаманним її сестрі Марі. Богині зими і смерті, а не життя й весни.

— Так, богине. Мені відома жорстокість людей, — Віал стиснув кулаки, а по обличчю пішли жовна. Він не зводив чорних очей від її світлого обличчя, вдивляючись трохи вище блакитних очей. — Вони убили мого брата, богине.

— Мені це відомо, — Лада ніжно посміхнулась, ніби розмова велась не про вбивства і смерті, а про те в кого яка кобила й скільки молока дає корова-первістка. — Я маю для тебе завдання. Я знаю, що люди погано відносяться до твого племені, а твої ж піддані не вважають тебе за гідного правителя.

— Є деякі труднощі, — зізнався Віал. Голос його тремтів.

— Я хочу запропонувати тобі угоду, – богиня відкинулась на троні й заклала ногу на ногу. – Ти допоможеш мені відомстити за сина, а я допоможу тобі підняти славу свого народу в очах людей. Як тобі?

Богиня дивилась на нього ясними блакитними очима й лагідно посміхалась. Від її погляду по тілу розносились хвилі тепла. Але все рівно було в ньому щось насторожливе. Не можуть боги робити такі щедрі дари за одну лише помсту. Мало бути щось ще. “Усе в цім світі має свою ціну”, — так говорила бабця. І тут було так же само. Але що? Відповідь ніби весь час була на поверхні, але постійно вислизала, варто було вчепитись за її верткий хвіст.

— Я згоден, моя богине, — глухо сказав Віал, опускаючись на одне коліно. Голова його була опущена, а руки стиснуті в кулаки. Його калатало від огиди й ненависті до того, що він робив, але це здавалося йому найкращим рішенням. — Я виконаю вашу волю. А ви взамін збережете мій народ й прославите його. Ви вільні чинити зі мною на свій розсуд. Я — лише простий слуга. І я повністю у вашій владі.

— Ах-ах-ха, — Лада засміялась й її сміх луною розлетівся по залитій сонцем поляні. — Невже ти думаєш, що мені треба твої слова про вірність для того, щоб зробити з тобою все, що захочу? — вона склала руки на животі й окинула його прискіпливим поглядом.

— Ні, моя богине.

— Твоя богиня — моя сестра, – відрізала Лада. – Сумніваюсь, що вона буде у захваті від твого плазування переді мною. Встань.

Віал підвівся. Його хитало, але на устах грала ледь помітна переможна посмішка. Він зміг зацікавити богиню, вивести її з привітної рівноваги.

— Ти сміливий і гордий, — лагідно сказала Лада. — Я ціную ці чесноти. Особливо в тих, чиє тіло зроблене з попелу. А тепер йди сюди, дитя Морани.

Віал підвівся й на слабких ногах підійшов до зітканого зі світла трону на якому сиділа богиня. Його світло було настільки яскравим, що виїдало очі. Лада простягнула руку. Віал взяв тоненьку долоню богині в свою й підніс до губ. Його тіло вигнула дуга болю.

— Молодець, — задоволено кивнула богиня. — Нарікаю тебе Лічем, слугою й мечем богів. І пам’ятай: люди надто сильно відділились від природи, щоб помічати що-небудь вчасно. Використай це з користю. А тепер іди. Іди, творіння не мертвих і не живих. Виконай свою частину угоди. Деталі тобі повідомить сірин.

Віал випромінював покірність, але руки були міцно стиснуті. Він схилив голову й діткнувся губами до шкіри древньої богині. Арніку пробив примарний біль. Чужий їй. Далекий. Не її. Віал скривився, але одразу ж розцвів у блаженній посмішці. Біль була його. Йому було боляче торкатися протилежної суті богині.

— Добре, можеш йти, — Віал випростався. — Ти вільний. Але пам’ятай про нашу домовленість, сину золи й бруду.

— Так Ліч — це ім’я? — отетеріло прошепотіла Арніка, коли видіння зникло.

— Так, — відповів Віал, роздивляючись її обличчя в пошуках реакції. — Це ім’я, якого я не обирав. Так само, як і Віал. У мене не було вибору. За мене його зробили.

Арніка ніби вперше побачила його. Ніби вперше по-справжньому змогла бачити когось. В Академії завжди говорили, що Ліч — чудовисько, якого світ ще не знав. В дитинстві бабця завжди лякала його поверненням. Він був легендою. Чимось, що змушувало кров стигнути в жилах. Тим, через що запирались на ніч двері й всю ніч горіли лампадки у вікнах і посипали під пороги сіль. Але зараз… Тепер вона розуміла: він не лише монстр, якого потрібно боятися. Він лише меч, карна рука богів. Хай би що він чинив, справжніми монстрами завжди були і залишаються люди.

— І завданням було знищити людей, я так розумію? — не зводячи очей з посмугованого шрамами обличчя запитала Арніка.