Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Якими будуть твої останні слова, дівчинко? — він схилився над Арнікою, провівши плазом леза їй по щоці.

Арніка ледь стрималася аби не смикнутися. Серце гепало у горлі. Страх скував розум, руки похололи. Вона не могла дозволити йому відчути повний тріумф. Вона зціпила зуби й виплюнула:

— Ніби тобі є до них діло. Закінчуй вже, камінчик, знаєш-бо, холодний.

— Ну що ти, — удавано здивувався древній. — Я ж не деспот який. Я ціную корисних людей й завжди намагаюсь виконувати їх останні слова. Так що скажеш перед смертю ти, Арніко Сіра з дому віщунки Інеси Сірої, тої, що обіцяла мир на Континенті, й тої, що загинула раніше, ніж її обіцянка була виконана?

Андаре відкрито потішався. Його тішила влада, тішило те, що Арніка лежала перед ним зв’язана. Його тішило, що ніхто не прийде їй на допомогу, бо всі надто зайняті його персональною армією новообернених, які ще не навчились контролювати свою жагу. Це злило.

— Та що? – зверхня усмішка кривила його гарне обличчя. З-за тонких губ стриміли довгі гострі зуби.

— Відклич шавок.

— Що, пробач?

— Відзови своїх цепних вампірів, — повторила Арніка. Вона знала, що її смерті не оминути, але вона не мала означати неминучу смерть інших. — Дай їм піти. Вони все рівно нікуди від тебе не дінуться, коли ти отримаєш собі у розпорядження Ліча. З Континенту дороги немає.

— Вірно, — він кинув, — немає. Як це благородно: перед обличчям неминучої смерті просити за інших. Ти мене розчулила, зірко неба. Але ні, я не можу виконати твоє бажання. Точніше сказати: не хочу.

Вампір хижо оскалився й коротким рухом всадив атам Арніці в груди по саме руків’я. Біль блискавкою прострелила свідомість. Тіло вигнулось. Вона різко вдихнула, але в грудях забулькотіло. Легені спалахнули вогнем. Перед очима стояло обличчя Андаре. Він сміявся. З атаму падали краплі крові, її крові. Почувся жахливий тріск. В далині чулось дзюрчання води.

***

Перед Арнікою по коліна в тумані стояв той самий дідок з таверни. У своїх старих одежах він ледь походив на посланця Морани.

— І все ж ми зустрілись знову, чаклунко, — сумно привітався він.

— Де…

— Де ми?

— Так.

— На Межі — сказав він, ступаючи ближче. Ні кульгання, ні старечої повільності, ні невдоволеного кректання. Тільки сутула спина й присипане старечим попелом волосся.

— Межа?

— Міжсвіття, Калинів міст, — пояснив провідник. — Називай як хочеш. Ми між світом живих і мертвих. Між Яв’ю і Нав’ю.

Арніка озирнулась. За її спиною в тумані дійсно можна було розгледіти криві калинові гілки, складені на лад перил. Паралельні один одному вони утворювали своєрідну дорогу. Останній путь кожного із коли-небудь жилих і тих, хто ще буде жити.

— То ти прийшов забрати мене туди? — не зводячи погляду запитала скоріше себе ніж Незнайомця.

— Ні, — він ступив крок до Арніки й холодне дихання вітру порухало волосся в неї на потилиці. — Зовсім ні.

— Але ж…

— Андаре убив тебе, щоб воскресити Ліча? — він схилив голову. — Все не так, як ти думаєш, — дідок зробив обережний крок на зустріч, дівчина відступила.

— Доведи.

Арніка зробила ще кілька кроків назад. Вона була вже на середині мосту. Туман тут був густіше й сягав грудей. Незнайомець став змінюватись на очах. Опущені старечі плечі вирівнялись і стали ширше. Борода, що тягнулась ледь не по землі, зникла, уступивши місце кількаденній щетині. Сірі одежі почорніли. Перед нею стояв вже не той чоловік, якого вона бачила біля таверни на тракті, це був той, з ким вона ділила численні ночі проти власної волі.

— Так дай мені це зробити, — прошепотів Віал й кинувся до неї.

Арніка відсахнулась. Коли його пальці зімкнулись на зап’ястку, вони опинились в спогадах. Тільки на цей раз вона стояла не поруч. Вона бачила все його очима. Вона була ним самим. Відчуття, що Арніка знаходилась всередині чужої голови вибивало з колії. До Індгарта в своїй вона вже звикла. Навіть у найінтимніших ситуаціях його голос її не бентежив. Одного разу спілкувались з ним, коли дівчина була в душі. Зараз же в чужій голові була вона. Й була не лише подумки, а фізично, повністю.

Перед ними на троні сиділа неймовірної краси жінка. “Лада”, — Арніка згадала її обличчя зі старих картин, що висіли на стінах Будинку. Її світле обличчя було сповнене жалю й скорботи. Білі одежі вишиті траурними узорами.

— Я прийшов, моя пані, як ви й просили, — губи рухалися самі собою й Арніка почула низький, гортанний голос Віала. — Мені сказали, що у вас є до мене доручення.

— Так, сину мій, — богиня кивнула, окидаючи його ласкавим поглядом. Від її руху світле волосся впало на плечі. Вона молода, але очі її були повні жалю та болю. — Ти сам добре знаєш, що війна на Континенті затягнулась й віра в Істинних богів почала гаснути.

— Так, моя пані, — Віал схилився в поклоні. Він відвів очі в бік, виражаючи повагу її трауру.

— Не потрібно цієї дурної офіційності. Я не твоя богиня. Та й зараз говорю не як богиня, а як мати, — відмахнулась Лада. Тонкий голос дзвенів від напруги, але злості в ньому не було. Лише смуток. — Також ти знаєш, що богами було прийняте рішення направити мого сина Леля в світ живих, щоб виправити ситуацію.