Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Почувся гуркіт. Сивія не звернула на нього уваги й продовжувала пускати стріли, поки вони ще були в сагайдаку. Індгарт лише мельком кинув у сторону звідки йшов звук. В цей час Андаре проткнув Арніці груди.

Арніка відчула, як він випустив повітря через зуби. Відчула, як стиснулась його правиця на руків’ї. Він прискорився, але це було помилкою. Зиркнувши в сторону каменю він відволікся й не помітив, як повз нього проскочив світловолосий Вест. Він хижо посміхнувся, оголяючи довжелезні зуби. Індгарт рвонув вперед але було вже пізно.

Вампір заніс руку й з силою опустив її на горло жриці, вириваючи шматок з ніжного тіла. Ельфійка випустила останню стрілу. Її очі розширились від несподіванки, а в кутиках губ зібралась кров. Вона почала осідати на землю. Індгарт її впіймав й обережно поклав на спину. В ньому закипала злість.

Випроставшись, ельф одразу кинувся на Веста. Він наносив йому удар за ударом, перетворюючи тіло вампіра на фарш. Гворд вилетів з руки разом з серцем убивці. Індгарт дістав кинджал з-за пазухи й продовжував наносити удари, поки тіло не втратило обриси. Все сталось миттєво. Він витер кинджал о халяву й поспіхом повернувся до Сивії.

Арніка відчувала паніку й страх друга. Вони бились в черепній коробці, шукаючи виходу. Серце колотилось з такою силою, що здавалося зараз зламає ребра й вилетить назовні. Ельфійка була ще жива. Вона дивилась на нього напівприкритими очима й ледь ворушила губами.

— Ні, не треба, не говори. Не трать сили, — сказав їй Індгарт, перекладаючи її голову собі на коліна.

— Дур…дурак ти… принц, — прохрипіла жриця.

Кров витікала з рани щедрими порціями, заливаючи все навколо. Індгарт качав її, гладив по голові й шептав. Очі пекло від сліз.

— Сказала та, хто вмирає на руках у дурня, — прошептав він.

— Коханого дурня.

Обличчя Індгарта витягнулось й він сам на мить завмер від почутих слів. В грудях зажевріла надія. Він випростав руку й дістав з-за пазухи свій шлюбний кулон. Батько завжди казав йому: “Одружуйся, вступай в силу, це допоможе врятувати Ліс”. Але він завжди відмахувався від цього. Нащо йому було рятувати те, що порятунку не потребувало? А зараз… зараз була особа, що потребувала порятунку. Індгарт повернувся до сіріючого обличчя Сивії й промовив тремтячим голосом:

— Сивіє, жрице Сульхи, — погляд зелених очей ніяк не міг сфокусуватися на його обличчі, — я знаю, що у вашому Кодексі вказана заборона на шлюби, але це єдиний спосіб… — він замовк, коли тіло жриці скрутило приступом кашлю. — Ти вийдеш за мене, Сивіє?

— А в мене є вибір? — слабо посміхнулась жриця.

— Немає.

— Ліс… вийду, — відповіла вона, очі їй почали закриватись.

— Почекай, не залишай мене, — Індгарт зірвав зі своєї шиї кулон і одягнув його на Сивію. — Сульхо, богине доль всіх живих й спочилих ельфів, — поспіхом говорив Індгарт. Сльози котились по його обличчю.

Арніка відчувала його страх порушити древні закони. Страх осуду. Страх того, що їх разом з Сивією виженуть в Ліс й назавжди закриють вихід у навколишній світ. Але всі ці страхи меркли перед страхом не встигнути, втратити дорогоцінні секунди, піддавшись емоціям.

— Почуй моє єдине бажання у цьому житті. Прийми Сивію з дому Ролана, жрицю храму твого за дружину мою й розділи нашу долю на двох.

Кулон засвітився, зігріваючи їх обох теплом. Богиня прийняла його клятву.

— Вийшло, — прошепотів Індгарт. — Вийшло, Сивіє, чуєш? — він торкнувся її плеча. Вона була холодна. Груди її ледь здіймались, а кров переставала бігти з рани.

— Я… рада… — ледь чутно прошепотіла жриця. — Кохаю тебе… мій принце.

Вона слабо усміхнулась й очі її закотились. Індгарта пробив розпач. Він кричав, голосно. Трусив її. Благав Сульху повернути Сивію. Богиня ж бо прийняла його клятву, прийняла їх бажання бути разом. Невже він не встиг? Чому? За що? У нього завжди забирають усе. Забирають матір, забирають сім’ю. Тепер забрали кохану.

— Сивіє? Сивіє! СИВІЄ!!! НІ, НЕ ПОЛИШАЙ МЕНЕ! НІ!!!Будь-ласка… будь-ласкочка…

Арніка відчувала як у душі Індгарта зароджувалось щось велике. Щось лихе й чорне. Воно піднімалось все вище, поглинало його, поглинало його розум, поглинало його душу. Вона відчувала як усередині нього росте ненависть до всіх, хто причетний до смерті його Жінки, його Істинної. І вона боялась цього. Він сам боявся цього.

Мить і Арніка знову бачила Індгарта, який продовжував колихати на руках тіло мертвої жриці. Але тепер вона бачила його не зсередини, а ззовні.

— Вони забрали її у мене, – самими губами прошепотів чоловік.