Марк Лапкін - Отець всіх лис, Марк Лапкін

Трупи дітей-демонів тліли у всіх на очах і розсипалися на дрібну крупу. Монахи в чорних робах разом із Гуаном приступили до огляду своїх поранених. Почесті загиблим велися в прискореному порядку.

У сірому мішку Гуана тепер постійно знаходилося що-небудь нове для монахів у чорному, а не тільки чарки з материнським молоком, як це багато разів бачив Олег. З бездонного мішка Гуана чорні ченці діставали до цього небачені Олегом речі: бинти і мазь, підсолоджену або ж навпаки, солону воду, утеплені шкарпетки і рукавички. Був навіть монах, який витягнув із сірого мішка тонку книжку з поезією всередині.

Можливо, на відміну від монахів інших храмів, юним серцям "чорних" просто хотілося куди більшого лише за фактом своєї молодості.

Олег дозволив накопиченій втомі звалити себе з ніг просто на шматок відколотої плити. У годину, коли він дожував свій Дінг-Тхонг, спокій залишив його, і тепер настала черга для тривоги пережовувати кишки Олега.

Навіть у лежачому положенні серце його не переставало битися як під час бігу. Відпочинок був далекий від повноцінного, Олег скоріше вступив у нову битву, цього разу зі своїми сумнівами.

Не можна було картати себе за відкладене самогубство, адже саме воно дозволило Олегові так далеко дійти. Із цим питань не виникало. Питання було в тому, куди Олег ішов і куди повинен скоро прийти. Хлопці в чорних робах з усім іншим розберуться.

Продовжувати відлежуватися Олегу було занадто складно, і, коли він встав, високий писк атакував його вуха. Писк був гострим і невщухаючим, він змушував Олега стискати руками голову в спробах придушити біль, але, з іншого боку, Олег щось та почав чути.

Звикнувши до писку в обох вухах, Олег пішов шукати тих, з ким він прийшов сюди - Гуана з храму Ігуана і велику Дірку від дупи.

Недовгі пошуки вивели на одягненого в сіру робу ченця з дерев'яним посохом на плечі. Гуан стояв навпроти бездиханного тіла Чемпіона Школи Дірки від Дупи, поруч із яким валялася товста гілка від дерева і вже знайомий Олегові юнак із великими вухами.

Лопоухий монах-воїн був теж мертвий.

Слух швидше повертався до Олега, і він разом з усіма почув розпливчастий дзвін усередині великої музичної чаші. Сумнівів бути не могло - настоятель Риба вже втретє використовував Ключ Короля.

Тим часом Олег, не відриваючи погляду, дивився на вічний сон молодого монаха в чорному.

- Гуан, - розміреним голосом звернувся Олег, - мій слух щойно до мене повернувся, - повідомив він і застиг на деякий час у роздумах. - Ми з тобою стояли поруч. Ти, бува, не чув, що цей шляхетний чоловік тоді мені сказав? - вказуючи на монаха-воїна з великими вухами, запитував Олег.

- Нічого особливого, - одразу відповів Гуан. - До того ж він говорив діалектом Заходу.

- Але суть ти встиг запам'ятати? Він мені мало не цілу тираду там видав.

Гуан виглядав запорошеним і дуже втомленим, але знайшов у собі сили, щоб слово в слово передати Олегові фразу, яку той не зміг почути вперше:

- "Коли ми - іноки храму Священномученика Явора з'являємося десь, то завжди приносимо із собою надію. Але, насправді, посилають нас тільки туди, де для надії місця немає".