Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Син віщунки сидить на стільці посеред ключів у центрі залитого сяйвом зірок лісу й розмовляє з жінкою зі снігу та криги.

Спершу він не знає, що сказати.

Він не вважає себе оповідачем. І ніколи не вважав.

Закарі думає про всі легенди, на яких він виріс, міфи, казки та мультики.

Пригадує «Солодкі муки», їх тест для хранителів — розповісти історію посеред ключів — і те, що можна було розповідати будь-яку історію, крім своєї, однак у нього немає жодної.

Він нічого не репетирував. Нічого не приготував. Утім, прохання його ніяк не обмежує.

«Розкажи мені історію».

Прохання без жодних уточнень чи вимог.

Тож Закарі береться говорити, спершу затинаючись, а потім поступово заспокоюється, наче розмовляє зі старим другом у тьмяно освітленому барі за майстерно приготованими коктейлями, а не сидячи в засипаному снігом казковому лісі та звертаючись до мовчазної статуї.

Він розпочинає свою розповідь з одинадцятирічного хлопчика, який знайшов у провулку намальовані двері. Описує їх з найменшими подробицями, аж до намальованої замкової шпарини. Розповідає, як хлопчик не відчинив їх. Як потім шкодував про це і як у непевні моменти протягом наступних років двері переслідували його й переслідують досі.

Закарі розповідає, як переїжджав з одного місця на друге, а потім ще на одне, однак ніде не почувався своїм; як йому майже завжди хотілося опинитися деінде, а понад усе — у вигаданих місцях.

Хлопець розповідає, як переймався, що ніщо із цього не має значення. Що все пусте. Що те, ким він є, чи вважає, наче є, — лише сукупність відсилок до мистецтва інших людей. Він так зосереджується на історії, її значенні та структурі, що мріє, щоб його світ теж набув такої самої привабливої чіткості, але цього ніколи не було, і Закарі непокоїться, що не буде.

Хлопець розповідає їй про те, у чому ніколи нікому не звірявся.

Про чоловіка, який так повільно й довго розбивав йому серце, що Закарі ніяк не міг збагнути, що то насправді — біль чи кохання. Минуло вже багато часу, та коли він намагається розібратися, як почувається зараз, відчуває лише порожнечу.

Закарі розповідає, як університетська бібліотека стала для нього чимось необхідним у його житті. Якщо він відчував, що земля тікає з-під ніг, то йшов туди, знаходив собі нову книжку й занурювався в неї, хай навіть тимчасово ставав кимось іншим й опинявся деінде. Хлопець описує бібліотеку аж до її ненадійних лампочок, розповідає, як знайшов «Солодкі муки» і як цей момент несподівано змінив усі наступні.

Він читає їй уголос «Солодкі муки», більше покладаючись на пам’ять, адже світла зірок не досить, щоб освітити слова. Розповідає їй Доріанові казки про замки, мечі та сов, про загублені серця, утрачені ключі та місяць.

Закарі розповідає, що завжди почувався так, наче шукає чогось, завжди думав про ті невідчинені двері та яким засмученим почувався тоді, коли пройшов крізь інші двері. Але це відчуття нікуди не зникло, однак воно на мить покинуло його в застиглій у часі позолоченій бальній залі. Він знайшов те, що шукав, — не місце, а людину, особливу людину в цьому особливому місці, але вже за мить і людина, і місце зникли.

Хлопець пригадує все, що сталося потім (від аварії ліфта до голосів у темряві, знайомства із Саймоном у його святилищі, спробу записати історію про те, як він вийшов на сніг, минув якесь фантасмагоричне святкування й ліс з оленем), аж поки історія не дістається цієї галявини, на якій вони влаштувалися; її він теж описує в найменших деталях аж до кораблів, вирізьблених на її сукні.

Вичерпавши всі принесені із собою історії, Закарі береться вигадувати нові.

Уголос цікавиться, куди прямує один з кораблів на її сукні. І після його слів кораблик оживає та рухається крижаними хвилями, віддаляючись засніженою галявиною від Мірабель.

Ліс навколо змінюється, дерева блякнуть, коли кораблик пропливає між ними, але Закарі залишається на стільці, і крижана версія Мірабель досі поряд із ним, слухає, як він прокладає собі шлях, повільно затинаючись, коли бракує слів. Однак хлопець чекає на них, не підганяє й рухається за кораблем та історією туди, куди вони вирішили попрямувати. Сніг під корабликом тане, хвилі піняться баранцями і б’ються об корпус.

Закарі уявляє, як перетинає море на цьому кораблі. Доріан теж поруч, а також його загублена подружка сова. За компанію в розповіді хлопця опиняється й персидський кіт, якого він додає до своєї картинки. Він уявляє собі місце, куди прямує корабель, не для того, щоб його пасажири опинилися вдома, а щоб висадити їх десь у досі незнаних місцях. Він спрямовує корабель та історію туди, де їм ще не доводилося бувати.

Крізь час і долю, повз місяць, сонце та зірки.

Десь там є двері, позначені короною, серцем і пір’їною, які ще ніхто не відчиняв.

Закарі бачить їх блиск простісінько в темряві перед собою. Хтось тримає ключ, який їх відімкне. За дверима причаїлася інша Гавань на Беззоряному морі, жива, наповнена книжками, човнами та хвилями, що набігають на історії про те, що було та що буде.

Закарі стежить за історіями й кораблем так далеко, скільки сягає око, а потім знову повертає їх назад. У цю мить, у це місце. У цю припорошену снігом мить, що повернулася до гущавини вкритого ключами лісу.

Тут він зупиняється.

Корабель знову кидає якір на застиглій сукні з її потворами. Закарі з Мірабель сидять у тиші, що западає після завершення історії.

Хлопець і гадки не має, скільки спливло часу, якщо він узагалі кудись прямував.

Помовчавши, він зводиться на ноги й підходить до своєї слухачки, уклоняється, злегка нахилившись до неї.

— Де все це скінчиться, Максе? — шепоче дівчині на вухо.

Її голова повільно повертається до нього, дивлячись порожніми крижаними очима.

Закарі завмирає, заскочений так зненацька, що не може поворухнутися, коли статуя здіймає руку й тягнеться, але не до нього, а до ключа, що висить на його шиї.

Вона бере довгий вузький ключ, який був захований у «Передбаченнях і переказах» і, відділивши його від компаса та меча, стискає в долоні. Ключ покривається шаром інею.

Дівчина підводиться зі стільця, смикаючи за собою Закарі. Її сукня осипається, кидаючи кораблі, моряків і морських потвор у свої крижані могили.

Потім вона кладе долоню з ключем на груди Закарі між розстібнутими ґудзиками його пальта.

Її рука така холодна, що обпалює вогнем, коли вона притискає розпечений метал до його шкіри.