Денніс Ліхейн - Містична річка

Дейв сплюнув кілька разів і обтер рота тильним боком долоні. Він випростався, бо вирішив сказати Велові й Джиммі, що йому треба трохи поїсти, чогось простого, але ситного, перед тим як знову випити. Та коли він обернувся, то побачив їх біля чорних дверей, Вел стояв ліворуч від них, а Джиммі — праворуч, двері були щільно зачинені. Дейвові вони здалися кумедними, схожими на вантажників, які привезли меблі, а тепер не знали, куди їх вивантажити посеред усіх цих бур’янів.

— Хелоу, хлопці, — сказав Дейв. — Прийшли переконатися, що я не впав у воду?

Джиммі рушив від стіни до нього. Світло, що горіло над дверима, погасло. Джиммі зближався повільно, весь чорний, лише обличчя, на яке трохи падало світло з мосту, то виринало з пітьми, то знов поринало.

— Дозволь, я розповім тобі про Рея Гарріса, — промовив Джиммі, говорячи так тихо, що навіть нахилився вперед. — Рей Гарріс, Дейве, був моїм другом. Він приходив і навідував мене, коли я сидів у в’язниці. Він відвідував Маріту й Кейті та мою матір і допомагав їм, якщо вони чогось потребували. Я думав він робить усе це тому, що він мій друг, але справжньою причиною була його провина переді мною. А винен він був тому, що, коли його схопили й притиснули, він настукав на мене поліції. Він дуже переживав через це. Але після того, як він навідував мене в тюрмі протягом кількох місяців, сталася дивна річ. — Джиммі дійшов до Дейва, зупинився й дивився йому в обличчя, трохи схиливши голову. — Я зрозумів, що люблю Рея. Тобто я втішався товариством цього чоловіка. Ми розмовляли про спорт, про Бога, по книжки, про наших дружин, дітей, про політику, про все що завгодно. Рей був добрий чоловік, він міг говорити про геть усе. Він цікавився всім. Таке не часто буває. Потім моя дружина померла. Розумієш? Вона померла, й вони послали в мою камеру охоронця, який сказав: «Прийміть мої співчуття, ув’язнений, — учора о восьмій п’ятнадцять ваша дружина померла. Вона від вас відійшла». І ти знаєш, Дейве, що мене вразило, коли я довідався про смерть своєї дружини? Те, що їй довелося помирати самій-одній. Я знаю, ти подумав, що всі ми помираємо самотніми. Це правда. В останню мить, коли ти зникаєш із цього світу, ти лишаєшся сам-один. Але моя дружина хворіла на рак шкіри. Вона помирала повільно протягом півроку. І я міг би бути біля неї. Я міг би допомогти їй померти. Хоча й не міг відвернути від неї смерть. Проте мене там не було. Рей, чоловік, якого я любив, забрав у моєї дружини таку можливість.

Дейв бачив чорнильно-синю поверхню річки — освітлену вогнями з мосту, віддзеркалену в зіницях Джиммі.

— Чому ти мені це розповідаєш, Джиммі? — запитав він.

Джиммі тицьнув пальцем через ліве плече Дейва.

— Я примусив Рея стати отут навколішки й вистрелив у нього двічі. Один раз у груди, другий — у горло.

Вел відійшов від стіни біля дверей і наблизився зліва до Дейва. Він ішов повагом, пропихаючись крізь бур’яни, які підводилися слідом за ним. Горло в Дейва стислося, а всередині в нього все пересохло.

Він промовив:

— Послухай, Джиммі, я не знаю, чого ти…

Джиммі провадив:

— Рей благав мене зберегти йому життя. Він сказав, що ми друзі. Сказав, що він має сина. Що має дружину. Сказав, що його дружина вагітна. Сказав, що він звідси поїде. Сказав, що більш мене ніколи не потурбує. Благав, щоб я лишив його живим, і він міг побачити, як у нього народиться дитина. Сказав, що він мене знає, я чоловік добрий і не хочу його вбивати. — Джиммі подивився вгору на міст. — Я хотів сказати йому щось у відповідь. Я хотів сказати, що кохав свою дружину, а вона померла, і я вважаю, що він відповідальний за її смерть, а крім того, існує загальний принцип, який не дозволяє тобі зраджувати друзів, якщо ти хочеш прожити довго. Але я нічого не сказав, Дейве. Я надто гірко плакав. Ось якою патетичною була та сцена. Він ридав, я ридав, я ледве бачив його крізь сльози.

— Тоді чому ти його вбив? — запитав Дейв, і в його голосі пролунав розпач.

— Я ж тобі пояснив щойно, — сказав Джиммі так, наче він щось пояснював чотирирічному малюкові. — Існує принцип. Я був двадцятидворічним удівцем із п’ятирічною донькою. Я пропустив останні два роки життя своєї дружини. А паскудний Рей збіса добре знав головне правило нашого бізнесу — ти не маєш зраджувати друзів.

— Що, ти думаєш, я зробив, Джиммі? Скажи мені? — запитав Дейв.

— Коли я вбив Рея, — казав Джиммі далі, — я почув себе так, наче мене немає. Мені здавалося, Бог дивиться вниз на мене, коли я підняв його й укинув у цю воду. І Бог лише хитав головою. Не можу сказати, що Він гнівався на мене. Він відчував огиду, звичайно, але думаю, не був обурений, як ото ми обурюємося, коли цуценя насере нам на килим. Я стояв трохи далі, аніж ти тепер стоїш, і дивився, як Рей поринає під воду. Його голова занурилася останньою, і я пригадав, що коли був малим хлопчиком, то думав, що, коли ти пірнеш на дно будь-якої водойми, твоя голова проб’є дно й вистромиться в простір, — так я собі уявляв земну кулю, ти розумієш? Тож коли моя голова простромиться крізь поверхню земної кулі, я полечу в простір і так летітиму мільйон років у цьому холоді. І коли Рей занурився під воду, я так собі уявляв його дальший рух. Я думав, він поринатиме під воду доти, доки не проб’є дірку в корі планети й не полетить протягом мільйонів років через космічний простір.

Дейв промовив:

— Мені здається, ти щось надумав, Джиммі, але ти помиляєшся. Ти думаєш, я вбив Кейті, еге?

— Нічого не кажи, Дейве, — кинув Джиммі.

— Ні, ні, ні, — сказав Дейв, несподівано побачивши у Веловій руці пістолет. — Я не маю ніякого стосунку до смерті Кейті.

Вони хочуть убити мене, зрозумів Дейв. О, Ісусе, ні. Це щось таке, до чого ти маєш підготуватися. Ти не можеш просто вийти з бару, виблювати й, повернувшись назад, зрозуміти, що це кінець твого життя. Ні. Мені треба повернутися додому. Мені треба залагодити