Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Подальша його доля пов’язана з 4-им Запорозьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, увесь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника.

Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 — травень 1920).

У листопаді 1920 року Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (в подальшому видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР «На хвилях життя». Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів, а може, й авторів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. Тож у червні 1924-го він звертається до керівництва академії з проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо «Особисту справу Бориса Монкевича» почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року… Отож він продовжує жити в Польщі.

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів.

Перша відома його публікація з’явилась у «Календарі Червоної Калини на 1923 р.». Називалась вона «Крути: з давно пережитого». Наступні, відомі мені, публікації виходять уже 1927 року в журналі «Табор», що видавався у Варшаві, — «Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)» та «Піонери Українського війська». 1928 року в Львові виходить його надзвичайно цінна книга «Слідами новітніх запорожців…» У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, в яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема «Список лицарів Залізного Хреста» та «Короткий список старшин запорожців».

Наступного, 1929, року Борис Монкевич видає нову книгу — «Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців». Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: «Бій під Крутами», «Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.», «Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)», «Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.», «Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.», «Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)», «З останніх днів боротьби».

Давайте запитаємо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольної боротьби свого народу…

У передмові видавництва до другого видання споминів «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: «Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів.

Але Провід був сліпий і глухий…

Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських «Наполеонів», Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії.

В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями…

Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки…»

Борис Монкевич написав ще й другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана». Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис напевно втрачено.

Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам’ять нашого народу не переривалася.

Отож пам’ятаймо його — і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам’ять про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Дивом Української революції стало не тільки перетворення малоросів на українців, але й переродження людей іншого етнічного кореня на українців. Одним із прикладів такого феномена стала Харитина Пекарчук (Тіна Книшенко), життя якої цілковито пов’язане з Українською визвольною боротьбою. Народилася вона в польській родині в м. Сімферополі 1 жовтня 1894 року. Її батьки — Антон і Марія Ізбицькі — мали велику земельну посілість. Дід по матері (Скальський) був польським повстанцем.

За власним визнанням Х. Пекарчук, початок її українізації поклали сезонні робітники в маєтку батька. Були це українські селяни, переважно з Полтавщини та Київщини. Ще дитиною Харитина страшенно любила, коли дівчата й хлопці співали українські пісні. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави — попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалась.

Закінчивши 6 класів сімферопольської гімназії, Харитина 1909 року одружилася з уродженцем Полтавщини Адріаном Книшенком. Жила при ньому, аж доки того в 1914 році не забрали на фронт.

1915 року в Сімферополі дівчина випадково зустрілася зі свідомим українцем із Полтавщини. В своїх спогадах вона називає його паном П. Б. Він дав їй багато українських книжок, у тому числі й «Кобзар» Тараса Шевченка. Ця книга зворушила її до глибини душі, посилила почуття симпатії до поневоленого українського народу.

Одразу після Лютневої революції 1917 року пан П. Б. із дружиною, Харитиною і ще кількома особами заснували сімферопольську «Просвіту». Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, «боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали їх із праці».

Попри перешкоди, «Просвіта» взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, що розташувалися в Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Улаштовувалися літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету (кримськотатарський комітет очолював доктор права Абдул Сайдамет). «Треба підкреслити, — зазначала Харитина Пекарчук, — що співпраця з татарами була якнайкраща».

Юна українська активістка працювала в