Метьюз Джейсон - Червоний горобець

про ту справу часів Холодної війни, однак засоби, якими вони послуговувались для збору доказів, були майже ідентичні до тих, якими користувались їхні попередники.

На тому березі річки, з квартири недобудованої висотки, три команди спостерігачів використовували колосальні морські біноклі на тримачах для спостереження за тим, як Корчной зорієнтував своє обладнання для засекреченого зв’язку на азимут у тринадцять градусів, щоб зв’язатися із супутником. У квартирі прямо над Корчним спостерігачі просвердлили дірки у стелях трьох його кімнат, вмонтувавши в них лінзи «риб’яче око» і мікрофони, підключені до цифрових диктофонів. Вони бачили, як Корчной дістав свій пристрій зв’язку із тайника у шафі, зібрав його докупи й набрав повідомлення на клавіатурі. Щоправда, їм бракувало кута огляду, аби прочитати повідомлення на екрані телевізора, тож опустили камеру на тримачі зі скловолокна із зовнішнього боку будинку й зняли слова на екрані через вікно вітальні. На відміну від справи Пеньковського, на роботу їм не знадобилося аж три місяці. Вони й так отримали все, що потрібно.

***

Північ. На іншому кінці міста інша команда обшукувала кабінет Корчного в Американському відділі на другому поверсі Ясенєва. Окрім ретельного фізичного обшуку всього кабінету, столу, тумби і підставок, техніки ґрунтовно зібрали зразки з численних поверхонь: клавіатури, дверцят шухляд, ручок сейфу, папок, чашки й блюдечка. Наступного ранку Зюганов приніс до лабораторії звіт, і Єгоров висмикнув його у нього з рук: Metka визначена у незначній кількості на дверній ручці й з правого краю записника. Аналіз: Речовина 234, каталог № 18. Об’єкт: Неш Н., Amerikanskij posol’stvo. Американське посольство.

***

Корчной повернувся додому з Ясенєва після роботи, дерева уздовж річки яскраво виділялися на тлі раннього присмерку. Його ноги були як чавунні, а в грудях тиснуло, доки він прямував еспланадою від станції метро. У будинку панувала тиша, яку порушувало жеботіння телевізорів за дверима, а в коридорі витав насичений запах кухонь. Щойно відчинивши двері своєї квартири, МАРБЛ уже знав, що попався. Ключ завжди застрягав; зазвичай ним треба було пошарпати, аби повернути замок. Сьогодні ж циліндр повернувся гладко. У щілину бризнули графіту, щоб змастити її.

У його квартирі стояло п’ятеро чоловіків, оточивши вхідні двері напівколом. Грубі, худорляві обличчя, квадратні щелепи, жорсткі погляди, заведені. Одягнені в джинси, спортивні костюми, шкіряні куртки, вони кинулися на старого в ту ж мить, як відчинилися двері. Він знав достатньо, щоб не пручатися, одначе вони схопили його за ноги та руки й підняли з підлоги. Рухалися вони швидко, тихо, одна рука захопила його горло, дві інші тримали його попід руки спеціальним чином. «Завжди піднімають, — подумав він, — але ж куди мені тікати?» Він нічого не казав, доки вони запихали гумовий клин, що смердів каналізацією, між його кутніх зубів («Щоб я не розкусив капсули з ціанідом, я вас прошу, товариші») й роздягали його до самої білизни, не відпускаючи кінцівок («Щоб я не скористався зброєю, кнопками чи голками, схованими в одязі, я вас прошу, товариші»). Вони натягнули на нього недолугий спортивний костюм і понесли його сходами донизу, на шляху минувши щонайменше десять інших чоловіків у шкіряних плащах, що стояли на майданчиках. Його запхали в темно-зелений мікроавтобус, не відпускаючи рук і ніг. Тіло Корчного пронизав біль; він переставав відчувати свої руки в тих місцях, за які його міцно тримали чоловіки. «Пусте», — подумав він, готуючись до наступного розділу. Він знав, що на нього чекає.

Поїздка в мікроавтобусі без вікон видалась довгою. На поворотах його несамовито заносило, підкидало, коли наїжджали на колії, й кренило, коли проїздили розв’язку. Корчной знав, куди вони прямують, він визначив, що їхній маршрут веде на захід, через усе місто. Коли двері розчахнулися і його витягли, Корчной глянув угору. Подумав, що варто кинути останній погляд на небо, сьогодні чорнильно-чорне з помаранчевим відсвітом міста, і глибоко вдихнути повітря, вірогідно, що це він робить востаннє. Поки його несли до невеличких дверей, він хутко огледівся, аби переконатися в тому, що й так знав. Людний двір був брудний і загиджений, на вершечках бляклих стін із грубого шлакоблоку громадилася плутанина з дротяних сіток і колючого дроту, знайомі охрові стіни п’ятиповерхової будівлі у формі літери Y було важко не впізнати. В’язниця Лефортова.

Корчной знав, від чого він не врятується: vysshaya mera, найвище покарання. Також він знав свою кінцеву зупинку: bratskaya mogila, безіменна могила. Єдиним вибором, що лишився йому, було те, як він помиратиме. Він вирішив не полегшувати їм життя, а це, в свою чергу, значило, що він говоритиме невимушено, от тільки не про ті речі, які вони хочуть почути.

На чимраз більший дискомфорт своїх дізнавачів він розповів їм, що діяв не проти Росії, радше, він шпигував на користь Росії, спершу, аби розхитати радянську систему, систему, яка душила її народ впродовж п’ятдесяти років, а нині — щоб розігнати podonki — те кодло, що осіло в Кремлі. Він сказав сталеволицим чоловікам у кімнаті для допитів, що зовсім не шкодує і готовий зробити це знову. На них тиснула його шпигунська кар’єра; як-не-як, офіцер високого рангу. Оцінка збитків триватиме роками. Він бачив це по їхніх обличчях.

Усвідомлювати власний арешт і вірну смерть було легше, знаючи, що його спадок живе. Він із задоволенням відзначив, що в жодному з питань не згадали про Домініку, як і не прозвучало жодних припущень про те, що вона під підозрою. Їй нічого не загрожувало.

Корчной відповів на їхні запитання і перерахував розвіддані, які близько півтора десятка років передавав американцям. Попри цілковиту співпрацю Корчного зі слідством, Зюганов наказав вдатися до «фізичних заходів», деяких зі старих технік із підземних камер Луб’янки. Все це приносило насолоду Зюганову, а може, й трохи було його розплатою за те, що Корчной зрадив їх: гнучкі кедрові скалки під нігті, почорнілі, з червоними підтоками, затиснуті між пальцями ніг дерев’яні дюбелі, змащений шарнір, притиснутий до западини за мочкою вуха. В іншій кімнаті лікарка, уролог, дивилася на його обличчя, послабляючи дріт ще на міліметр.

Коли грубі заходи зненацька припинилися і його лишили в камері на цілий день, Корчной запідозрив, що це, мабуть, Ваня наказав зробити паузу. Наступного дня Корчной увійшов до кімнати для допитів, як і в попередні дні, й побачив своє устаткування для зв’язку із ЦРУ, викладене на столі. Почекали ще трохи часу, доки прийшов Ваня Єгоров, наказавши охороні вийти геть і зачинивши за собою двері. Ваня повільно обійшов стіл, не дивлячись на МАРБЛа, проводячи пальцем по обладнанню й батареї, зі слабкою посмішкою на устах.

— Кілька місяців тому я якось припустив, що це можеш бути ти, — сказав Ваня, запалюючи сигарету. Корчному не запропонував. — Але сказав собі, що це неможливо, ти ж один із найкращих, останній, хто міг би впасти в таку невір­ність Росії.

Корчной нічого не відповів і сидів далі, поклавши руки на коліна.

— Усі ці роки, вся наша спільна робота, кар’єра завдовжки в життя, все так легко розвалилося, — сказав Єгоров. — Вся довіра, яку я тобі висловлював, вся любов.

— І, звісно ж, все зводиться до тебе, — сказав Корчной. — Завжди все зводилось до тебе, Ваню.

— Zalupa, хуйло, — сказав Єгоров, збиваючи попіл на підлогу. — Ти завдав Службі непоправних збитків.