Метьюз Джейсон - Червоний горобець

«Hristos, Христосе, — подумав Єгоров, — справжній демон». Як їй вдалося ліквідувати Маторіна? Рука, якою він тримав слухавку, спітніла.

— Ясно. А що сказав тобі твій молодий друг?

— Щось дуже дивне. Вихвалявся, ніби американці нещодавно спіймали одного з ваших шпигунів, жінку; казав, ніби вона була якоюсь важливою особою. Я сказала, що не вірю.

«А можна було б і повірити», — подумав Єгоров.

— А ще він казав, ніби ви намагались збити американців зі сліду й сказали, що шпигун захворів і не може працювати.

Єгорову захотілося закричати у слухавку, сказати цій малій ідіотці продовжувати. Вухом він відчув власний пульс.

— А це вже цікаво. Він казав щось іще?

— Лише, що той шпигун насправді не мав операції на оці й що це був фальшивий слід і американці розкусили його. Мій друг був дуже гордий, що вони спіймали шпигуна, — сказала Домініка.

«А зараз, коли втратять свого, то вже не радітимуть так, — подумав Єгоров. — Це Корчной».

— Щось іще?

«Корчной».

— Нічого, дядьку. Може, ми й поговорили б ще, якби нас не перервали.

— Так, розумію. А зараз час закінчувати цей дзвінок. Де ти? Я відправлю когось до тебе. Тобі не можна ніде показуватись.

— Я познайомилася з одним чоловіком і зупинилася в його квартирі. Він пообіцяв не здавати мене, якщо буду поводитись гарно. Хіба не цього ти мене вчив?

Єгоров не вловив іронії в її голосі.

— Можеш побути там ще день? Ти дзвониш із його телефону?

— Гадаю, я зможу залишитись. Але дзвонити доводиться з вулиці. Я залишила свій телефон у готелі. А в цього чоловіка немає домашнього телефона, лише мобільний, і я не хотіла б дзвонити тобі з нього. Через дорогу є автомат. Я телефоную з нього, в мене є картка.

Вона продиктувала йому назву вулиці й номер будинку в робітничому районі Патісія, на північ від площі Омонія.

— Будь біля цього автомата завтра рівно ополудні, — сказав Єгоров. — За тобою приїде машина. Водій назве моє ім’я. Ми заберемо тебе додому. Тим часом не виходь на вулицю.

Він поклав слухавку.

Якщо вдасться забрати її звідти, подумав Єгоров, його врятовано. Якщо вдасться накрити Корчного, він обвішає її медалями з ніг до голови. Та спершу — відправити телеграму, щоб дізнатися, чи той durak — бовдур — в Афінах зможе підібрати офіцера під переслідуванням, а потому — наказати встановити цілодобове стеження за Корчним. Не тривожити, не лякати, не дати американцям евакуювати його.

Навіть готуючи своє тіло циркового силача до засідки, він почав думати про свого старого колегу, який зрадив його і допоміг американцям знайти ЛЕБЕДЯ.

— Викличте до мене Зюганова, — подзвонив він Дмитрію.

***

Каблограма від афінського резидента прибула в Ясенєво наступного дня, вже перед кінцем роботи. У ній описувалась сцена, яку побачили двоє офіцерів СВР, в’їхавши у Патісію, щоб забрати Домініку біля автомата. Вони повідомляли, що навколо товклося не менше шести машин грецької поліції й двадцяти офіцерів у білих шоломах і бронежилетах. Там творився хаос, СВРівцям не вдалось наблизитись, утім вони встигли побачити, як двоє жінок-офіцерів поліції запхали до поліційного автобуса дівчину в наручниках. Її вони описали як «темноволосу і худорляву» — нічого визначеного, але схоже на Домініку. Вона потрапила їм до рук. Не минуло й двох хвилин, відколи каблограма потрапила на його стіл, як телефон спеціального зв’язку біля столу Єгорова почав видзвонювати незнаним у природі звуком.

***

Минуло за північ, і вигин Москви-ріки, що виднівся з вітальні генерала Корчного, здавався чорною стрічкою поміж світла від висоток Строгіно. Багатоповерхівки по той бік річки були новіші за будинки на цьому березі; над незакінченими спорудами й досі височіли крани. МАРБЛ приготував на вечерю свою улюблену страву — pasta alla mollica, перемішану з анчоусами, панірувальними сухарями та лимоном. Помивши посуд, він зайшов до вітальні зі склянкою бренді, поглянув на годинник і підійшов до книжкової полиці, що простягнулася уздовж стіни. Просунув невеличкий ножик у стик на вершині полиці, похитуючи лезом, щоб відкрити дві клямки, врізані в деревину. Верхівка полиці відчинилася на прихованих завісах, ніби кришка труни, відкривши потаємний відділ.

Корчной сягнув рукою у відділ і дістав три сірі металеві коробочки, загорнуті в чисту тканину. Перші дві розміром були з сигаретну пачку, третя — пласкіша й ширша. Корчной з’єднав дві коробочки кінцем до кінця, припасовуючи одна до одної шлейфами. Пласкіша коробочка — з крихітною кириличною клавіатурою, — в свою чергу, приєднувалась до перших двох клемами. Збоку, в тримачі, кріпився стилус. Послуговуючись стилусом, Корчной відтиснув дві затиснуті кнопки, й засвітилися три крихітні LED-екрани. Перший показував рівень заряду. Зелений, вперед. Другий слугував індикатором того, чи внутрішня антена у верхньому блоці вловлювала сигнал від американського геостаціонарного супутника «Milstar Block II». Зелений, сигнал сильний. Останній екран показував, чи відбувся обмін даними — rukopozhatie — рукостискання. Жовтий, очікується.

За допомогою стилуса Корчной склав звичне повідомлення. Він писав плавно, уникав пробілів та пунктуації — цієї шифрувальної економії він навчився за багато років, готуючи листи таємним письмом; нині йому бракувало цього тактильного процесу секретного письма: натерти папір, підготувати чорнила, тиснути легенько, як пір’їнка, набираючи друковані літери.

Він працював, сидячи у кріслі, над його плечем стояла лампа для читання — ніби схилений над роботою старий із полотна Вермеєра. У кімнаті панувала цілковита тиша. Повідом­лення складено й підписано «ніко» — ознака відсутності тиску — і Корчной натиснув кнопку передачі й став дивитися на жовте світло. Його повідомлення понеслось у височінь із надвисоким частотним інтервалом по каналу Ka, омило супутник, полоскотавши його сенсори. Активувалася заздалегідь записана відповідь і за три секунди повернулася крізь космос на слабенькому сигналі каналу Q. Москва спала, у вікнах Луб’янки було темно, та Корчной однак потягнувся догори, аби торкнутися пальцями з Ворогом № 1. LED — екран блимнув зеленим. Рукостискання. Передача успішна.

Корчной витягнув дріт із заглиблення в блоці клавіатури й підключив його до гнізда входу невеличкого кольорового телевізора, який отримав від агента ЦРУ три роки тому, опівночі, під час особистого обміну біля траси М10. Телевізор був модифікований ЦРУ, тож Корчной увімкнув його й обрав канал. Три удари стилусом по клавішах, і сніжно-мерехтливий екран почорнів, блимнув один раз, тоді знову почорнів і видав два слова тонким шрифтом. Soobshenie: nikto, таким було повідомлення, Повідомлення: жодних, означало воно. У кінці бракувало крапки, ось це й було справжнє повідомлення, сигнальний вогник: Гра почалась.

Корчной вимкнув телевізор, вклав дріт назад у його заглибину, вимкнув приймач і розібрав його. Загорнув деталі у тканину і поклав назад у тайник, зачинивши й замкнувши кришку. Повернувся до свого крісла, поклав на коліна книжку і відпив бренді. Випростав руку, вимкнув лампу й сидів у темряві своєї квартири, виглядаючи з вікна на вогні міста і чорну річку, знаючи напевне, що СВР бачили й записували все, що він робив ці останні півгодини.

***

З серпня до жовтня 1962 року КГБ проводило спостереження за полковником ГРУ Олегом Пеньковським, слідкували за ним скрізь, навіть у його квартирі на березі Москви-ріки. У той час полковник передавав на Захід великий обсяг розвідданих про спроможності радянських балістичних ракет. Офіцери із загону спостереження ФСБ, котрі п’ять десятиліть потому проводили спостереження за генералом Володимиром Корчним, були надто молоді, аби пам’ятати