Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

про апостола Павла, — знову взявся до листа Пітер.— Вірш, на який ти посилаєшся, дослівно звучить трохи інакше, і я не впевнений, що в «Посланні до галатів», 6:5, ідеться саме про те, що «кожен має нести свій тягар, перш ніж братися за тягарі інших». Цей розділ складний до розуміння, і в кожному його вірші головна думка змінюється, але я гадаю, що загалом Павло тут каже про те, що, переконуючи інших не грішити, не варто забувати, що всі ми грішники. Не найзрозуміліше з усього того, що він написав (до того ж це було написано рукою, а не продиктовано, як деякі інші послання), і мушу визнати, що, коли б мені довелося перефразовувати цей уривок для оазян, упоратися з ним було б ой як нелегко. На щастя, в Біблії чимало доступніших уривків, які, я переконаний, будуть барвистими і змістовними для моїх нових братів у Христі.

Пітер знову зупинився. Образи. Беа потрібні образи. Де ж їх узяти, ці образи?

Я сиджу зараз за «пострілом» у своїй дишдаші, оливково-зеленому светрі та шкарпетках і маю вигляд, мабуть, повного ідіота. Моє волосся відростає все довше й довше. Я думав було підрізати його ножицями чи навіть познайомитися з аміківським перукарем, але потім вирішив лишити все так, як є, доки не повернуся до тебе. Краще за тебе ніхто мене не підстриже. А ще це наче символ того, що ми робимо одне для одного. Я не хочу втрачати ці наші маленькі традиції.

Пітер подумав іще трохи.

«Я дуже втішений, що твоя рука гоїться. Вона потрібна тобі, і не тільки для роботи! Я так хотів би знову відчути її притиснутою до низу моєї спини. Твоя рука тепла і завжди така суха. Я не маю на увазі, ніби це погано. Я просто кажу, що вона ніколи не буває вогкою і липкою на дотик, вона завжди м’яка й суха, як рукавичка зі щонайніжнішої шкіри, неймовірно дорога рукавичка без жодного шва. Отакої — як жахливо це звучить! Із такими метафорами про кохання поет із мене вийшов би нікудишній, еге ж?

Мені прикро чути про Джошуа. Бідолаха так жахливо почувається. Щоб подати нам надію, я можу сказати єдине: коти — це тварини звичок, а звички не обов’язково залишаються назавжди. Пригадуєш, як Джошуа тривалий час нападав на твої робочі туфлі й гриз їх, а потім зненацька його перемкнуло на щось інше? А ще пам’ятаєш, коли в нас був старий бідолашний Тайтус, ми думали, що вже доведеться нести його назад до притулку для тварин, тому що всю ніч він вив і ми були на ранок цілковито знесилені? А одного дня він просто припинив це робити. Тож не втрачатимемо надії щодо Джошуа. Розбите вікно та вітер, який гуляв по хаті, певно, налякали його, але тепер, коли в будинку знову тепло й затишно, я певен, він заспокоїться. Гадаю, правильно, що ти не витягуєш тваринку силою з-під ліжка. Він вилізе сам, коли буде готовий. І не думаю, що є потреба в тому, щоб ти сиділа напружена, коли він лежить у тебе на колінах, і боялася поворухнутися, аби тільки він не зіскочив. Він відчує, що ти стривожена, і це лише посилить його неспокій. Моя порада така: погладь його, коли він застрибне тобі на коліна. Отримуй задоволення від його присутності. А коли ти схочеш до вбиральні чи до іншої кімнати, узяти щось, скажи Джошуа ніжно, що тобі треба встати, а потім візьми його й опусти на підлогу, швиденько, але не різко. Погладь по голові раз чи два, а потім іди. Привчай його розуміти, що ці перерви тимчасові й нічого страшного в них немає.

Мої пасторські обов’язки на аміківській базі, мушу визнати, доволі обмежені. Як ти знаєш, я проводив одну похоронну церемонію, а після неї мав добру розмову з людьми, які зосталися. Особливо я розговорився з однією жінкою на прізвище Манілі, яка сказала, що відчула присутність Бога, і, схоже, була не проти поглибити це відчуття. Але відтоді я бачив її тільки раз, у коридорі, коли вона виходила з їдальні й привіталася до мене тоном, що означав: „Рада тебе бачити, але не займай мене, я дуже поспішаю!“ Тут усі зайняті. Вони не носяться як скажені, просто роблять те, що мають тут робити. Вони не настільки стримані, як оазяни, але нервів тут значно менше, ніж можна було очікувати.

Загалом, мушу сказати, що всі аміківці — навдивовижу порядні й неконфліктні люди. Сваряться вони вкрай рідко. Лише підсміхуються одне над одним, і, буває, трапляються незначні суперечки, яких важко уникнути, коли купа зовсім різних людей намагається зжитися разом. Наскільки я знаю — я це щойно зрозумів, пишучи тобі, — тут немає жодних правоохоронних сил. І дивно те, що це зовсім не видається дивним, якщо ти розумієш, про що я. Усе своє життя на вулицях, чи на роботі, чи у школі я завжди миттєво відчував, як СИЛЬНО люди підсвідомо ображаються на інших людей. Здається, всім ось-ось увірветься терпець, незабаром вони втратять спокій. Ти відчуваєш, що ця злість може перерости в насилля. Тож ідея правоохоронних сил видається цілком логічною і потрібного. Але в суспільстві, де всі дорослі і просто виконують призначені їм завдання, кому потрібна ватага хлопців у формі, що без діла намотують кола? Це видається безглуздям.

Звісно, частина заслуг належить „сухому закону“. Теоретично алкоголь тут можна придбати — він коштує просто неймовірні гроші, чималий шмат від тижневої платні аміківця, — але його ніхто не купує. Іноді ці люди жартують, буцімто збираються його купувати, глузують один з одного про випивку, подібно до того як люди кепкують про секс із