Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

тими людьми, з якими ніколи насправді його не матимуть. Коли доходить до діла, виявляється, що алкоголь нікому тут, схоже, і не потрібен. Деякі чоловіки також згадували про наркотики. Але я зрозумів, що це все лише чоловічі хвастощі або, може, визнання того, що колись давно вони справді вживали наркотики. Я наркотики за милю занюхаю (у переносному розумінні), і я ладен закластися, що тут немає жодних. Не те щоб усі аміківці були схибленими на здоровому способі життя — тут доволі строкате зборисько людських екземплярів: хтось на межі ожиріння, хтось приземкуватий, а декілька мають такий вигляд, наче раніше себе зовсім не шкодували. Однак тепер для них це вже все в минулому. (Як, дасть бог, усе буде в минулому і для нашого Джошуа!)

Про що ти ще питала? А, так, — азартні ігри. Цього я тут також не помітив. Я багатьох розпитував про те, чим вони займаються. „Працюємо“, — відповідали мені. А коли я уточнював: „А у вільний від праці час що ви робите?“ — вони називали мені безневинні види діяльності: читають книги стосовно їхньої галузі, гортають старі журнали, ходять до тренажерної зали, плавають, грають у карти (не на гроші), перуть одяг, в’яжуть вигадливі наволочки, сидять у кафе-їдальні, де спілкуються зі своїми колегами про роботу. Я чув тут просто дивовижні розмови. Чорний як ніч нігерієць і світлявий швед із блідим обличчям сиділи пліч-о-пліч, пили каву й цілу годину безперервно обмінювалися думками про термодинаміку. Із того, що вони говорили, я розумів приблизно три слова з десяти. (Переважно „і“, „якщо“, „отже“!) Наприкінці розмови швед сказав: „Отже, моїй ідеї нічого не світить, так?“ — а інший тільки стенув плечима й широко всміхнувся. Ось такі тут розваги щоп’ятниці ввечері! (Звісно, я використовую „щоп’ятниці“ лише як образний вислів. Я геть утратив лік дням тижня.)

О, ще один приклад того, що вони роблять на дозвіллі. Купка людей збирається, щоб поспівати разом — вони це називають Клуб акапельного співу. Співають легеньких, відомих, давніх пісень. („Ніякого Френка Синатри, — запевнила жінка, що заохочувала мене приєднатися до них, — і нічого сумного чи тяжкого“.) Я не бачив жодних свідчень того, що хтось із них пише оповідання, чи малює, чи різьбить. Це пересічні люди, анітрохи не наближені до мистецтва. Тобто я не маю на увазі, що вони пересічні за інтелектом, тому що всі вони очевидно висококваліфіковані й розумні люди. Я про те, що їх цікавлять лише практичні питання.

Що ж до сексуальних домагань...»

У двері постукали. Пітер зберіг те, що написав, як чернетку, і пішов відчинити. За дверима стояла Ґрейнджер. Її очі були червоні й спухлі від плачу, і кумедного вигляду Пітера, що стояв перед нею у своїй хламиді, светрі й шкарпетках, було не досить, щоб змусити її усміхнутися. Ґрейнджер виглядала як людина, якій украй потрібно, щоб її хтось обійняв.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказала вона.

19

І він вивчить її будь-якою ціною

Ґрейнджер, либонь, не могла зрозуміти, що це таке купою лежить на Пітеровому ліжку. Принаймні їй очевидно не вдавалося втямити, якого біса ці речі там роблять.

— Я підкажу, — промовив Пітер, усміхнувшись. — Це мотки шерстяних ниток.

Ґрейнджер не відповіла, навіть не гмикнула — просто стояла нерухомо, утупившись поглядом у ліжко. У Пітеровому номері гостю сісти можна було тільки на один із двох стільців або на ліжко. Один стілець стояв перед «пострілом», на екрані якого було видно Пітерове особисте листування з дружиною, на іншому стільці лежав великий стос паперів, а на ліжко було накидано різнокольорових мотків шерстяної пряжі. Пурпурової, жовтої, білої, світло-блакитної, багряної, сірої, лимонної тощо. У кожен моток було встромлено велику голку, за якою тягнулася волохата нитка.

— Я зшиваю книжечки, — пояснив Пітер, махнувши рукою на стос паперів.

Він узяв одну з уже готових, розгорнув у себе на грудях і показав шерстяну нитку, що скріплювала посередині складені вдвоє аркуші.

Ґрейнджер здивовано закліпала очима.

— Це можна було би зробити степлером, — сказала жінка.

— Я пробував, — відповів Пітер. — Виявилося, що оазяни бояться вколотися скріпками. «Голка-голка ховається від пальця», — кажуть вони.

— А клеєм?

— Клей швидко розповзається від вологи.

Ґрейнджер далі дивилася на ліжко. Мабуть, дивувалася, навіщо для цього так багато пряжі, та ще й різнокольорової.

— Так кожен Обожнювач Ісуса матиме особистий примірник Святого Письма, — пояснив Пітер. — Нитки різного кольору роблять кожну книжечку унікальною. Ну, і ще моє... е-е... безладне шитво.

Ґрейнджер запустила пальці у волосся, показуючи цим рухом, що для неї це все дуже дивно.

Пітер кинув брошурку на ліжко до мотків ниток і поквапився прибрати зі стільця стос біблійних роздруківок. Потім жестом запросив жінку сісти. Вона сіла. Поставивши лікті на коліна і зціпивши руки, гостя втупилася в підлогу. Мовчанка тривала близько півхвилини, що за цих умов здалося досить тривалим часом. Нарешті Ґрейнджер заговорила — приглушеним рівним тоном, неначе розмірковувала вголос.

— Шкода, що Остін показав тобі той труп. Я не думала, що він це зробить.

— Я бачив трупи й раніше, — м’яко відповів Пітер.

— Це жахливо: перед твоїми очима лежить неначе жива людина, а насправді ж то людини немає.

— Людина ніколи не зникає остаточно, — промовив Пітер. — Але так, це сумно.

Ґрейнджер піднесла руку до рота і з раптовим шаленством, наче кішка, взялася гризти ніготь свого мізинця. Потім так само раптово спинилася.

— Де ти дістав усі ці нитки?

— Мені їх дав один аміківець.

— Спрінгер?

— Еге ж, він.

— Голубець іще той!

— Але ж тут із цим немає проблем, хіба ні?

Ґрейнджер зітхнула, і голова її тяжко похилилася на груди.

— Тут ні з чим немає проблем. Хіба ти цього досі не помітив?

Пітер дав жінці ще півхвилини, але Ґрейнджер неначе зачарована дивилася на килим. Груди її підіймалися й опускалися.