Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

георгіанського будинку мав дах із ліхтарем, класичний орнаментований під’їзд, вікна із маленькими шибами та всі належні прикмети архітектурного стилю початку дев’ятнадцятого сторіччя. Всередині будинку — шестипанельні двері, широкі дошки підлоги у кімнатах, закручені колоніальні сходи, білі адамівські[179] каміни та ще низка задніх приміщень, розташованих на три сходинки нижче основного рівня.

Кабінет Блейка — простора кімната у південно-західній частині будинку — південними вікнами виходила у сад перед будинком, а західними, під одним з яких стояв письмовий стіл, — на схил, за яким відкривалася велична панорама розкиданих унизу міських дахів і таємничої заграви призахідного сонця. При далекому обрії мріли пурпурові узгір’я. На цьому тлі, десь за дві милі, здіймалося примарне громаддя Федерал-Гілл, їжачилося гостроверхими дахами і шпилями, їхні далекі обриси загадково мерехтіли, огорталися пасмами диму, і прибирали фантастичних форм. У Блейка виникало дивне відчуття, буцімто він спостерігає щось незвідане, неземний світ, який може розтанути — хоч може й ні, — мов сон, щойно спробуєш його знайти і ступити бодай на поріг.

Виписавши з дому більшу частину своїх книжок, Блейк купив деякі меблі — старовинні, щоб пасували до помешкання — і взявся до письма та малювання, мешкаючи самотньо і виконуючи нехитрі домашні обов’язки без сторонньої допомоги. Майстерню він облаштував на горищі у північному крилі, де скляні панелі даху забезпечували чудове освітлення. Першої зими у новому помешканні він написав п’ять своїх найвідоміших оповідань — «Землерий», «Сходи у крипті», «Шаґґай», «У долині Пнат», «Зоряний гульвіса» і намалював сім полотен із жахними безіменними потворами та геть потойбічними неземними пейзажами.

Коли заходило сонце, він, бувало, сидів за столом і замріяно споглядав далечінь на заході: темні вежі Меморіал-Холу внизу, дзвіницю георгіанської будівлі міського суду, височенні фіали центральної частини міста і мерехтіння коронованого високими шпилями пагорба вдалині, загадкові вулички і гребені дахів якого так розбурхували його уяву. Від своїх нечисленних місцевих знайомих він дізнався, що той віддалений пагорб був чималеньким італійським кварталом, хоча більшість тамтешніх будинків збереглася ще із часів перших поселенців — янкі та ірландців. Час від часу він спрямовував бінокль на той примарний і недосяжний світ за пеленою диму, розглядаючи окремі дахи, димарі та шпилі і розмірковуючи над дивними й цікавими таємницями, які вони можуть оберігати. Навіть через оптику Федерал-Гілл виглядала напівказковою, потойбічною, дотичною до нереальних, невловимих чудес, яких було вдосталь в оповідках і картинах самого Блейка. І це враження не залишало його, навіть коли пагорб розчинявся у фіалковому мареві вуличних ліхтарів, а сяйво світильників на міському суді та червоний маяк Індустріального Фонду перетворювали ніч на химерну дивовижу.

З-поміж усіх далеких будівель на Федерал-Гілл найбільше заворожував Блейка велетенський темний храм. У певні години дня цю Божу обитель було видно напрочуд ясно, а при заході сонця її конічний шпиль чорним силуетом вимальовувався на тлі заграви. Складалося враження, що церква розташована вище за інші споруди, бо закіптюжений фасад і ледь помітне північне крило з похилим дахом і вершечками великих стрілчастих вікон велично здіймалися понад лабіринтом дахів і димарів сусідніх будинків. В її обрисах було щось особливо похмуре і суворе, вона, здавалося, зведена із кам’яних брил, вивітрених буревіями і потемнілих від кіптяви багатьох століть. Наскільки дозволяв побачити бінокль, за своїм стилем це був зразок ранньої експериментальної неоготики, що передувала періоду величних творінь Апджона[180] і запозичила деякі лінії та пропорції від георгіанської епохи. Імовірно, цю будівлю звели десь між 1810 і 1815 роками.

Спливали місяці, а цікавість Блейка до недосяжної далекої споруди тільки зростала. Оскільки її великі вікна ніколи не світилися, він зробив висновок, що будівля порожня. Що більше він вдивлявся, то більше розбурхувалась його уява, поки він, нарешті, не почав вигадувати найдивовижніші речі. Йому здавалось, що над церквою зависла аура печалі та запустіння, а тому навіть голуби і ластівки не вили гнізд під її вкритими кіптявою карнизами. Навколо інших башт і дзвіниць Блейк помічав у бінокль чималі зграйки птахів, однак на ту церкву вони ніколи не сідали — принаймні, так йому здавалося, так він і записав у щоденнику. Роберт порозпитував друзів, але жоден із них не бував на Федерал-Гілл і не мав ані найменшого уявлення про ту церкву.

Навесні Блейка охопив неспокій. Він почав писати давно задуманий роман про відродження відьмацького культу в штаті Мен, однак, на диво, робота не йшла. Він годинами сидів за письмовим столом перед західним вікном, вдивляючись у далекий пагорб і чорну похмуру дзвіницю, на яку не сідали птахи. Коли ж на деревах у саду з’явилися перші тендітні листочки і світ заполонила новонароджена краса, занепокоєння Блейка лише зросло. Саме тоді його опосіла думка пройти через місто і, видершись на пагорб, увійти до оповитого димами світу своїх фантазій.

Наприкінці квітня, саме перед прадавньою Вальпургієвою порою, Блейк здійснив першу подорож у незвідане. Він довго блукав нескінченними вулицями, проминув занедбані площі і нарешті дістався узвозу; вздовж його стертих роками сходів купчилися будинки з похиленими доричними портиками і закіптюженими скляними куполами. Ця вулиця, як йому здавалося, мала привести його у невідомий, недосяжний, укритий пеленою туману омріяний світ. Біло-блакитні вуличні вказівники нічим йому не могли зарадити, серед натовпу він зауважив незвичні смагляві обличчя та вивіски іноземними мовами над вітринами крамниць у потемнілих, пошарпаних часом будинках. Однак ніде він не міг знайти того, що бачив здаля, тож укотре Блейк уявив собі, що Федерал-Гілл, якою він бачив її крізь вікно свого будинку, — лиш світ мрій, куди ніколи не ступить нога смертного.

Де-не-де йому на шляху траплялися облуплені фасади церков або напівзруйновані дзвіниці, але він так і не побачив жаданого чорного громаддя. Коли Блейк запитав у крамаря про величезний кам’яний храм, той лиш посміхнувся і похитав головою, хоча й вільно говорив англійською. Що вище Блейк підіймався схилом, то дивнішою йому здавалася місцевість, а моторошний лабіринт похмурих вуличок, що тяглися на південь, здавався нескінченним. Він перетнув два чи три широкі бульвари, одного разу йому навіть здалося, що попереду вигулькнула знайома башта. Блейк знову запитав у іншого вуличного торговця про кам’яний храм і цього разу міг би заприсягтися — той лиш удавав, буцімто нічого не знає про нього. Блейк помітив тінь прихованого страху на засмаглому обличчі, а ще як той чоловік зробив якийсь незрозумілий знак правою рукою.

Раптом ліворуч на тлі неба, високо над брунатними черепичними дахами будинків обабіч плетива алей Блейк побачив чорний огром храму. Він з першого погляду упізнав будівлю і поспіхом кинувся до неї немощеними бічними вуличками. Двічі він збивався з дороги, та попри це не наважувався розпитувати про шлях ані місцевих патріархів, ані жінок, що сиділи на ґанках своїх будинків, ані хлопчаків, які верещали і гралися у похмурих завулках посеред баюр.

Нарешті він побачив на південному заході чорну дзвіницю — темне кам’яне громаддя височіло у кінці вулиці. Невдовзі він уже стояв посеред відкритого, прометеного вітрами майдану, хитромудро мощеного бруком, із високою опорною стіною по той бік площі. Його пошуки завершилися: на широкому, огородженому залізним парканом і порослому бур’яном, підпертому стіною узвишші,