Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

що підносилося на шість футів над сусідніми вуличками, вивищувався маленький окремий світ з похмурим велетом, якого Блейк, попри іншу перспективу, одразу і безпомильно впізнав.

Покинута церква розпадалася на очах. Частина високих кам’яних контрфорсів обвалилися, а витончені флерони лежали у забутті серед пожовклої трави і кущів. Закурені готичні вікна переважно вціліли, хоча більшості кам’яних переділок не було. Блейк подивувався, як взагалі, зважаючи на загальновідомі звички хлопчаків усього світу, могли так добре зберегтися химерно розмальовані вітражі. Масивні двері були цілі та щільно зачинені. По верхньому краю стіни, що оббігала прилеглу до храму територію, тяглася іржава залізна огорожа; на воротах у горішній частині сходів з боку площі висів замок. Стежка від воріт до будівлі геть поросла травою, усе навколо поглинули запустіння і тлін, і, дивлячись на мовчазні, без пташиного щебету карнизи та голі стіни, не повиті плющем, Блейк відчув подих чогось незрозумілого і лиховісного.

Людей на площі майже не було, проте Блейк помітив у північній її частині полісмена і підійшов до нього з наміром розпитати про церкву. Було дивно бачити, як у відповідь дебелий ірландець лишень перехрестився і пробурмотів, що люди ніколи про це не говорять. Коли ж Блейк став наполягати, полісмен ухильно зауважив, що священики-італійці заборонили місцевим згадувати про цей храм, бо колись тут мешкало страхітливе зло і залишило по собі сліди. Він сам чув, як про це перешіптуються, а ще про це йому казав батько, пригадуючи чутки ще зі свого дитинства.

Колись давно у церкві облаштувалася якась лиха секта — заборонена громада, члени якої прикликали злих духів із незбагненної нічної пітьми. Вигнати тих злих духів спромігся добрий священик, хоча були й такі, хто стверджував, що це могло зробити і просто світло. Якби отець О’Меллі був живий, він міг би чимало усього розповісти, але зараз краще триматися від храму подалі. Тепер від нього немає ніякої шкоди, а ті, кому він належав, пощезли або вимерли. Вони повтікали, мов пацюки, у 1877 році, коли місцеві замислилися, куди зникають люди із сусідніх будинків. Одного дня туди увійде хтось із представників міської влади і через відсутність спадкоємців конфіскує усе майно, але самому туди краще не заходити — добром це не скінчиться. Тож нехай церква стоїть собі, поки не завалиться, і не варто турбувати те, чому місце у чорній безодні.

Коли полісмен пішов, Блейк ще довго стояв і дивився на похмуре громаддя церкви. Роберта схвилювало, що не йому одному ця споруда видається лиховісною, і він гадав, скільки правди у розповіді полісмена. Можливо, це тільки легенди, навіяні лихим виглядом храму, але навіть і в цьому разі вони наче зійшли зі сторінок одного з його оповідань.

Полуденне сонце визирнуло з-за розірваних хмар, але не змогло осяяти закіптявілих стін старовинного храму на узвишші. Здавалося дивним, що весняна зелень не торкнулася брунатної висхлої порості церковного двору за парканом. У темному святилищі було щось нестерпно звабливе, і Блейк, підійшовши ближче, почав видивлятися бодай якийсь прохід у насипу, стіні чи іржавій огорожі. Біля сходів у паркані не було жодної щілини, однак з північного боку бракувало кількох прутів — він міг би піднятися сходами і вузькою стежиною уздовж огорожі дістатися потрібного місця. Якщо місцеві так бояться храму, йому ніхто не перешкоджатиме.

Блейк уже видерся нагору і збирався пролізти в отвір, коли раптом його помітили. Глянувши вниз, він зауважив, як люди на площі кинулися врозтіч, роблячи правою рукою той самий знак, що й торговець на вулиці. Вікна у сусідніх будинках позачинялися, а якась огрядна жінка вискочила на вулицю і потягла дітей в облуплений і перекошений будинок. Протиснутися крізь отвір виявилося нехитрою справою, і невдовзі Блейк уже топтав густу вицвілу траву пустельного двору. Судячи зі щербатих надгробків, колись тут був цвинтар, проте, як йому стало зрозуміло, дуже давно. Зблизька велетенський храм пригнічував своєю масивністю, та юнак опанував себе і, наблизившись до нього впритул, перевірив кожні з трьох величезних фронтальних дверей. Двері були міцно зачинені, тож він намірився обійти довкола циклопічної споруди, сподіваючись знайти бодай невеличкий прохід усередину. Але навіть тоді він ще не був упевнений, що хотів би потрапити до похмурого святилища запустіння й мороку, та водночас його з непоборною силою вабила ця надзвичайно химерна споруда.

Роззявлене провалля віконця підвалу в затиллі храму виявилося саме тим, що він і шукав. Зазирнувши туди, Блейк побачив заплетений павутинням і запилений підвал, тьмяно освітлений слабкими променями призахідного сонця. На очі потрапляв усілякий мотлох, старі діжки, понівечені коробки і різноманітні меблі; усе всередині вкривав товстий шар пилу, пом’якшуючи обриси речей. Іржаві рештки опалювального котла свідчили, що спорудою користувалися і підтримували її у належному стані принаймні до середини вікторіанської доби.

Блейк діяв майже не думаючи — проліз у віконце і зіскочив на бетонну підлогу, встелену килимом пилюки і якимись уламками. Склепінчаста зала виявилася доволі просторою, внутрішніх переділок не мала, а в дальньому кутку праворуч, де купчилися темні тіні, Роберт розгледів вузький чорний прохід під аркою, що цілком міг вести до сходів нагору. Щось гнітило його всередині цієї велетенської примарної будівлі, однак він переборов острах і почав обережно роззиратися. У запиленій купі ветхого непотребу він знайшов іще цілу діжку і підкотив ближче до вікна, забезпечивши собі шлях до відступу. Потім, набравшись сміливості, перетнув засноване павутинням просторе приміщення і наблизився до арки. Задихаючись від пилу і відчуваючи на обличчі бридкий дотик павутини, почав підніматися щербатими кам’яними східцями нагору, де на нього чекала пітьма. Ліхтаря Блейк не мав і йшов, намацуючи дорогу руками. Коли сходи різко повернули, Блейк наткнувся на зачинені двері і, понишпоривши пальцями, натрапив на давню клямку. Двері прочинилися всередину, за ними він побачив тьмяно освітлений коридор, обшитий поточеними шашелем панелями.

Піднявшись на перший поверх, Блейк швиденько його оглянув. Усі внутрішні двері не були замкнені, тож він вільно переходив з однієї зали до іншої. Колосальний неф справляв ледь не жахне враження через вікову пилюку, що густим шаром укрила лави для вірян, вівтар, кафедру, орган, а ще через велетенські тенета павутини, які оповили стрілчасті арки галереї і ряди готичних колон. І на усьому цьому німотному запустінні, пробиваючись крізь потемнілі вітражі величезних вікон апсиди, вигравали таємничі й жаскі промені вечірнього сонця.

Кіптява таким товстим шаром вкривала вітражі, що Блейк насилу розбирав, що на них зображено, проте побачене йому вкрай не сподобалося. Зображення були цілком традиційними, і Робертові знання прихованих символів змогли чимало розповісти про сенс деяких сюжетів. Вираз облич у святих був зовсім далеким від канонічного, а на одному вікні, схоже, зобразили темну безодню, помережену спіралями дивного світла. Відвернувшись від вітражів, Блейк помітив, що затканий павутинням хрест над вівтарем був не зовсім звичайним і нагадував давній анкх[181] — crux ansata легендарного Давнього Єгипту.

У ризниці[182], поруч з апсидою[183], Блейк зауважив потрухлий письмовий стіл і високі, під саму стелю, полиці з поточеними шашелем, спорохнявілими книгами. Тут його вперше охопив справжній жах, бо назви книг красномовно промовляли самі за себе. То