Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

чув, як вона полускує мені у вухах. Я обійшов будинок ще раз, пробуючи намацати двері, проте на всій фасаді існували самі тільки вікна. Я зупинився, силкуючися заглянути в освітлене вікно, яке починалося якраз від моїх плечей, і тоді постукав у шибу.

Світло всередині заворушилося і, погустішавши, стало наближатися. Горішня частина вікна з пронизливим скрипом відчинилася, і в отворі звисла чорна борода, трохи згодом над нею спалахнули очі, ніби їх щойно проявили, двома пальцями вийнявши з хемічного розчину, і, нарешті, виокремилося погруддя. Якби це погруддя не дихало на мене, я подумав би, що його цієї миті стяли з якоїсь із занехаяних статуй, що мокнуть у парках. Людина, яка складалася з самого лише погруддя, дивилася на мене і мовчала.

– Пробачте, Бога ради, що я вас потурбував, – заспішив я, отямившися від першого враження, – мене послали сюди, тобто, звичайно, не прислали, я сам, просто я хотів висловити, здається тут живе… і тому… – і я назвав прізвище, що його всукав мені до кишені збирач автографів.

Бородач поволі, як квасолину за квасолиною, перебрав мене оком від голови до ніг, ніби прикидаючи подумки, чого вартий мій одяг і моя особа, наскільки це дозволяло роздивитися світло місяця.

– Це я сам, – нарешті ощасливив він мене відповіддю.

– Я антиквар, – відкашлявся я, назвавши своє прізвище і потиснувши його велику, як підошву, руку, яку він мені недбало звісив з вікна. – Я розшукую – клієнта. Мене запевнили, ніби він вчащає сюди, і я наважився обтяжити вас розпитуванням лише тому, ну як вам сказати, мені ідеться про те, тобто якби ви були такі ласкаві, мені залежить довідатися, чи ви його ближче знаєте, бо я …

І я якомога швидше, аби бородач устиг вислухати, заходився описувати йому мого відвідувача, вибачаючися, що грабую у нього час, справді, мені дуже незручно виявляти таку настирливість, однак нема ради, я не годен інакше, оскільки доводиться хоч з-під землі виривати деякі дані про мого клієнта.

– Заходьте всередину, – після довгої павзи обізвався бородач, розтягуючи на зубах губи, що, ймовірно, мало означати усмішку, і повністю розчахнув вікно разом із непрозорим низом, який виявився дверима. Мені здалося, ніби при цьому він щось буркнув про мізерність теперішнього людства, у якого навіть пограбувати нічого, однак не виключене, що це мені тільки причулося, і то через те, що його чорна, якимось лискучим мастилом наквацьована борода урухомила в моїй пам’яті слова, яких він, напевно, і не говорив, а вони самі постали від одного вигляду бороди.

Всередині панував не такий бруд і не такий хаос, як мимоволі здалося знадвору, хоч те, що я побачив, ледве чи виглядало на впорядкованість. Прямо від дверей біля стіни, на тапчані, змонтованому з голих не однакового розміру матраців, лежала купа старих розкушланих газет, ілюстровані журнали, кілька порожніх (вимитих) бляшанок з-під консервів і два новісінькі спінінги. Поруч валявся окремий матрац, на якому халабудою застигла сіра ковдра, ніби з неї щойно вилізли, і вона ще не встигла втратити форми тіла, яке мить тому там лежало. У куті між імпровізованим тапчаном і вікном, єдиним, у яке я знадвору пробував заглядати, на столі (видно, також на швидку руч склепаному з шальовок і грубих дощок, від чого він уподібнювався і, ймовірно, виконував ці функції, до скрині, куди запихали провіянт, – принаймні я мав враження, ніби звідти справді стирчали два буханці, – і до риштування для білення будинків, бож пацьори вапна) височіли два відерця, а впоперек розлазився кинений у поспіху жмут вудлищ різної величини. Тут же, біля протилежної стіни, красувалася справжня ренесансова комода, я сказав би навіть, взірець ренесансової різьби: голови в античних шоломах, переплетені фігурками й Гірляндами, з першого погляду – жодного сумніву: комоду робив визначний майстер. Якби вона потрапила до мого антикваріяту, хоч я переважно торгував книжками, я її одразу ж дуже вигідно продав би. На комоді верхи сидів босий рудий чоловік років тридцяти і, ялозячи п’ятами обличчя різьблених мужів (від зосередження прикусивши верхню губу й не реагуючи на мою появу), викладав у маленькі коробочки черву з прозорого великого слоїка. Над головою у рудого, однак так високо, аж довелося б хіба навшпиньки ставати на комоді, аби дотягтися (цікаво, чому раніше люди будували помешкання такі високі, ніби на виріст? – хоч тепер, здається, встановлено, наскільки люди побільшали; люди побільшали, а стелі понижчали, ущільнено час? – імовірно, раніше люди вважали себе більшими, ніж тепер?), висіла мандоліна, перев’язана паперовою стрічкою, – такі дають жокеям на перегонах: «Мандоліна – це інструмент».

Якими пізнавальними міркуваннями керувався автор напису, важко уявити, хібащо в такий спосіб він унаочнював своє покликання або й просто вважав себе зобов’язаним сплачувати данину виховному елементові, мовляв, до вищої матерії треба піднятися, і тому того, хто грав на мандоліні, кожного разу це змушувало користатися драбиною, – бо інакше, як? – тільки тепер, подумавши про драбину, я пригадав, що якусь анекдоту недавно оповідав мені один з моїх колег, і саме в ній фігурувало: «Мандоліна – це інструмент», хоч я в цю мить ніяк не знаходив у пам’яті, про що там ішлося, бо мені чомусь, на жаль, ніколи не щастило запам’ятати жодної анекдоти.

Це сталося не так уже й давно, і я дуже розважався, слухаючи. Здається, там згадувалося щось і про виховний елемент, однак то діялося у мене в хаті, і колега з анекдотою, це ж ясно, ніколи не потрапляв сюди, та й час не повертався назад, щоб я, перебуваючи в бородача, одноразово сидів дома, але не тепер, а тоді, і слухав, як колеґа розповідає анекдоту, в якій щось смішне розгортається навколо «мандоліни-інструмента», одночасно стоячи в приміщенні, де висить ця мандоліна і рудий ялозить п’ятками комоду, а зі стелі на довгому шнурі з бляшаним абажуром (покришка від каструлі) теліпається лямпа, заважаючи пересуватися в кімнаті, бо там далі ще чотири ослінчики, плетене крісло, дебела зелена лавка, явно вкрадена з парку, і на неї навалено купу одягу й кілька полін.

– Мені дуже прикро, що я вас потурбував, мені не хотілося б вас затримувати, – мовив я, дивлячися на широкі халяви Гумових чобіт, які сягали господареві аж за коліна. – Аджеж ви напевно зібралися рибалити, і вам тепер нема коли. Може краще іншим разом?

– Чого там іншим разом, іншого разу може й не бути.

– Ото горе, я справді не хотів би вас турбувати.

– Ви мене не турбуєте.

– Воно ніби так, тільки ж ви на виході. Якби, коли у вас трапиться більше часу, домовитися…

– Ет,