Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

не годен тебе наблизити до дійоного, що відбувається навколо, наче до нього погублено нитки, і воно назавжди повисло в повітрі, нагадуючи про втрачену можливість. Тому хоч я й потерпів на купівлі авта (це нібито недвозначно свідчило проти лорда, оскільки авта мені не повернули), я все ж повністю не зважуюся відкинути припущення, згідно з яким лорд Ессекс справді лорд і він продав мені не чуже, а таки своє авто (свідчення поліцаїв цьому нібито суперечили, однак поліцаї теж інколи помиляються, саме через свою надмірну старанність) і що згодом (на моє нещастя, а то вже як кому випадає) сталося непорозуміння, залагодити яке він спочатку не мав змоги, а пізніше й просто забув, і тому не виключене, – хоч я цього вже яе очікую, так само, як і не зарікаюся, мовляв, це виключена річ, якої ніколи не станеться, хіба я провидця? – що колись він усе це згадає, і мені, як святочний торт, повернуть авто, правда, воно мене тоді вже ані трохи не хвилюватиме, бо те, що збувається з запізненням, а не тієї миті, коли лускаєшся від очікування, не сприймається, як здійснення.

Це, звичайно, не означає, ніби мені так легко й одразу вдалося забути цю історію. Що я постановив її якнайшвидше скреслити з пам’яті, це так, проте спочатку усі мої ґешефтярські операції зводилися якось самі собою до невдалої купівлі авта, відбираючи мені енергію й добрий настрій, а інколи навіть здібність чітко мислити, – надто ж коли йшлося про обіцянки лорда, і це далебі не тому, ніби я особливо побивався за грішми, які втратив, хоч цю втрату мені ще довго доводилося вирівнювати різними маніпуляціями, що забирали багато часу, відтягаючи від розшуків матеріялів до біографії мого відвідувача, – з нею я теж волів би довго не гаятися, бож я мріяв якнайшвидше спекатися мого відвідувача, а це вимагало терміново впоратися з писанням біографії, до якої я покищо не здолав розшукати найдрібнішої відомосте, хоч Мені ставало дедалі ясніше: саме тут я не смію зволікати, бо хто зна, може, якби на моїй голові не тяжів обов’язок писати Цю біографію, навіть історія з автом, яка поглинула стільки Часу й нервів, взагалі не відбулася б або, якщо й відбулася б, то зовсім по-інакшому?

Ясна річ, я не маю жодних доказів, чи це припущення Правильне, так само, як я не певен, чи не знаменувала історія з автом перестороги від мого відвідувача, щоб я не залагоджував своїх справ, занедбуючи писання його біографії? Звідки я певен, чи не урвався йому терпець і він розсердився На мене, мовляв, чого я досі не зробив великого поступу у винаході швидкої методи розшуків? – влаштувавши навмисне горезвісну купівлю авта, аби помститися на мені за те, що я досі не зумів виявити даних до його біографії, а одночасно й Нагадати: усе добре, усе гаразд, тільки коли я енергійніше не Провадитиму його справи, тобто розшуків до його біографії, почнуть відбуватися і не такі події, як купівля авта отож, Мовляв, запам’ятай і не барись, якщо тобі миле життя.

Звичайно, так само не виключене, що це лише мої побоювання, я наперед застерігаюся від передчасних висновків, Особливо коли йдеться про такі непевні припущення, бож мій відвідувач не зраджував себе жодним натяком, але, знаючи його вдачу, від нього я звик усього сподіватися, а це означало – негайно, хоч з-під землі розшукати бодай фрагментарні Дані до його біографії й почати її писати, аби він побачив, як я справді працюю, справді стараюся, хоч ці старання і якось удосвіта довелося під цими серафимами-святими їсти вишні з паперової торбинки, яку мені разом з вишнями подарувала дружина, тоді ще не бувши моєю дружиною, і випадково паперова торбинка виявилася кольору серафимового крила, і тому тепер, коли я це пригадав, в мені наче засвітився і погас здогад, ніби тоді, – хоч такого, звичайно, не могло трапитися, – я їв не вишні, а серафимове крило, яке складалося з вишень, що я їх ніс у паперовій торбинці, і якщо знайти бодай одну кісточку з тих вишень, звідти вмить виросло б серафимове крило, і я одразу без жодних труднощів ступив би в той час, коли сонце знизу підсвічувало мури і я ще тільки зустрічався з дружиною, не думаючи про одруження, однак тепер скрізь щільно лежала темінь, і на рештах манастирських мурів не відблискували навіть німби.

Трохи оддалік від цих мурів стояв двоповерховий єдиний будинок на всю гору, перед яким починався й кінчався фрагмент вулиці, вимощений нерівним камінням. У широкому (раніше просторо будували: напевно, колись крізь цю браму проїздили карети) аркоподібному в’їзді (з-під таких арок, мабуть, не раз вирушали на лови) виднілося, коли я ближче підійшов, намагаючися встановити, де ж у цьому будинку двері, кілька вставлених одне в одне заіржавлених відер і старий казан з-під фарби. Поруч з-за погнутої бляшаної діжки на сміття блиснули фосфоричні очі кота й поволі зникли. Навколо панувала тиша. Пахло вологістю.

Я подивився трохи пильніше на сад, на будинок і вирішив, що тут якось занадто тихо. Зійшов місяць, і на будинку між вікнами другого й першого поверху проступила ледве помітно перукарська вивіска, якої так і не пощастило дощенту замазати: пара невагомих вусів без обличчя з попередньої доби.

Будинок навіював похмуре й неживе враження, ніби в ньому або дуже давно, або взагалі ніколи не мешкали. Звели стіни, устаткували, а тоді вжахнулися його вигляду і кинули. Якби не єдине освітлене вікно на нижньому поверсі з іншого боку, куди я забрів, намагаючися встановити, чи ж не надибаю когось, адже коли мені дали адресу, то тут мусів хтось і жити, він радше скидався б на склад, а не на житлову будівлю. Що будинок чужий і відмежований від довкілля, посилювалося ще й тим, що він явно випромінював важко окреслювану ворожість супроти гори, на якій містився, супроти саду, так ніби навколо нього пасувала б не зелень, а каміння або смердючі ями, у яких вимочують шкіри. Це враження ставало тим переконливішим, оскільки він, як морська тварина, тхнув дьогтем, лахміттям і чимось перегнило водяним, наче він всю свою молодість провів на пристані і лише з роками його пересунуло на гору в абсолютну тишу, яку він підмінував морською поганню, щоб одної днини гора з садами обвалилася і знову навколо нього запанувало каміння й смердючі ями з рештками шкір й обрубаними плавниками.

З-за діжки знову появився кіт і спробував потертися об мою ногу. Тиша стояла така, аж я