Камі Гарсія - Чарівні створіння

було довге хвилясте волосся. От тільки якщо Ліна інколи здавалася моторошно вродливою, то Сарафина була просто моторошною і все. Як і в Ліни, у її матері були продовгуваті витончені риси обличчя, та на відміну від доньчиних смарагдових очей, вона мала вогненно-золоті, як у Ридлі чи Женев’єви. У цих очах і полягала вся суть.

Сарафина була одягнена у темно-зелену оксамитову сукню з корсетом, частково сучасного і частково готичного стилю початку минулого століття. Разом з тим на ній чорніли високі мотоциклетні черевики, у яких вона в буквальному сенсі вийшла з тіла місіс Лінкольн. Останнє за лічені секунди знову склалося в одне ціле, нібито зшите по невидимому шву. Місіс Лінкольн так і лежала в траві з задертим криноліном, що відкривав її панчохи до колін і шари нижніх спідниць.

Лінк був у шоці.

Сарафина випросталася, здригаючись і струшуючи з себе вагу чужого тіла.

— Смертні. Ваше тіло — це щось абсолютно нестерпне, незграбне і незручне, занепокоєне лише тим, чим би напхати кендюхи. Фу, бридкі створіння!

— Мамо! Мамо, отямся! — Лінк щодуху гамселив по стіні, яка, вочевидь, була чимось на кшталт силового поля. Хай яким чудовиськом здавалася місіс Лінкольн, вона була Лінковим рідним чудовиськом, і навряд чи йому було легко бачити її, роздерту навпіл, як якісь біологічні відходи.

Сарафина махнула рукою, і тепер Лінк без звуку тільки ворушив губами.

— Так-то краще. Тобі взагалі пощастило, що я не перебувала в її тілі весь останній час. Бо в іншому разі давно б тебе вбила. Навіть перелічити не можу, скільки разів хотіла зробити це з нудьги за обіднім столом, підтримуючи розмову про твій ідіотський гурт.

Тепер усе стало ясно. Переслідування Ліни, збори дисциплінарного комітету школи Джексона, брехня про Лінині оцінки з попередньої школи, навіть дивне печиво на День усіх святих. Як довго Сарафина видавала себе за місіс Лінкольн?

Була нею.

Тільки зараз я по-справжньому зрозумів, з ким нам довелося мати справу. З найсильнішою темною чародійкою сьогодення. У порівнянні з нею чари Ридлі здавалися забавками, а тому не дивно, що Ліна з таким острахом чекала цього дня.

Сарафина знову обернулася до Ліни.

— Можливо, ти вважаєш, що в тебе немає матері, але насправді тільки тому, що твої бабуся й дядько забрали тебе від мене. А я завжди тебе любила.

Вміння Сарафини швидко змінювати настрій збивало з пантелику. Вона вмить перетворювалася з відкритої та страждаючої на зневажливу і зверхню, і все це було схоже на нещиру акторську гру.

Ліна злісно дивилася на Сарафину.

— І тому ти, мамо, намагалася мене вбити?

Сарафина спробувала удати занепокоєння, чи радше подив. Я не міг сказати напевне, тому що її вираз обличчя був страшенно вимушеним і неприродним.

— Це вони тобі таке сказали? Я ж просто намагалася з тобою поговорити! Встановити контакт! Якби не їхні заклинання, мої спроби не завдали б тобі шкоди, і вони це знали! Звісно, я розумію причини їхнього занепокоєння. Я ж темна чародійка, катаклістка. Але, Ліно, ти, як і всі, знаєш, що я не мала вибору, це вирішили за мене. Однак це не змінює моїх почуттів до тебе, адже ти моя дочка.

— Я не вірю тобі! — зозла крикнула Ліна. Однак вигляд у неї був невпевнений, нібито вона не йняла віри власним словам. Нібито не знала, як чинити далі.

Я глянув на мобільний: 21.59. Дві години до опівночі.

Лінк прихилився до дерева й обхопив голову руками. Я не міг відвести погляду від місіс Лінкольн, від її безжиттєвого тіла в траві. Ліна дивилася на неї теж.

— Вона ж не?.. Чи… — я мав запитати це заради Лінка.

Сарафина спробувала видушити співчуття, але я з острахом зрозумів, що ми з Лінком цікавимо її дедалі менше.

— Вона скоро повернеться у свій колишній непривабливий стан. Нудотна жінка. Ні вона, ні хлопець мені не потрібні — я лишень намагалася показати своїй доньці істинну суть смертних, їхню марновірність, мстивість, — Сарафина обернулася до Ліни. — Лише кілька слів місіс Лінкольн — і поглянь: усе місто обернулося проти тебе. Ти не з їхнього світу. Ти належиш мені.

Сарафина подивилася на Ларкіна.

— До речі про непривабливий стан, Ларкіне, чи не покажеш ти нам свої чарівні, просто-таки золоті очі?

Ларкін посміхнувся і примружився, потягуючись, як після довгого сну. Та коли він знову подивився на нас — дещо змінилося. Він швидко закліпав, і з кожним помахом вій його очі змінювалися. Можна було в буквальному сенсі побачити, як у них метушаться молекули, а замість самого Ларкіна у саду Ґрінбраєру опинилося кубло гадюк. Вони звивалися й огортали одна одну, аж доки Ларкін не з’явився замість них знову. Він постав зі звивистого кубла, простягнувши руки — дві гримучі змії, що засичали і заповзли назад у рукави його куртки. Нарешті він розплющив очі, та замість звичних зелених райдужок засліпив нас такими самими золотими вогнями, як у Сарафини й Ридлі.

— Зелений — не мій колір. А бути ілюзіоністом кльово!

— Ларкіне? — я мало не вдавився цим словом. Він був одним з них, темним чародієм. Усе виявилося гірше, ніж я міг уявити.

— Ларкіне, хто ти? — спантеличено запитала Ліна, та швидко отямилася. — Чому?

Але відповідь дивилася просто на нас його золотими очима.

— А чому б ні?

— Чому б ні? Ну не знаю, бодай заради солідарності з родиною.

Ларкін махнув головою, і товстий золотий ланцюг навколо його шиї скрутився у змію, що залоскотала язиком йому шию.

— Солідарність — не мій принцип.

— Ти зрадив усіх, навіть свою власну матір. Як ти зможеш із цим жити?

Він висолопив язика, що виповз змійкою і сховався знов. Його горлом проповз клубок.

— Сестричко, ти ще побачиш, як прикольно бути темною. Значно краще, ніж світлою. Ми такі, як є, це наша доля. І навіщо з нею боротися? — він знову показав язика, цього разу роздвоєного, ніби змія була всередині нього. — Взагалі не розумію, чому навколо цього стільки проблем. Поглянь на Ридлі — їй непогано живеться.

— Ти зрадник! — шаленіла Ліна. Над її головою вдарив грім, і дощ пустився з новою силою.

— Ліно, він не єдиний зрадник, — мовила, наближаючись до неї, Сарафина.

— Про що ти?

— Про твого дорогого дядечка Мейкона, — її голос віддавав злістю, й було очевидно, що Сарафина не збиралася пробачати Мейкону його вчинку: він забрав у неї доньку.

— Брешеш.

— Це він брехав тобі весь цей час, переконуючи, що ти не можеш змінити свою долю, що все визначено давним-давно! Що сьогодні, у день твого шістнадцятиріччя,