Камі Гарсія - Чарівні створіння

Ліна вперто похитала головою і піднесла долоні. Прогримів грім, і дощ полився густими потоками води. Їй довелося перекрикувати зливу:

— Так відбувається завжди! Так відбулося з Ридлі, Ріс і Ларкіном.

— Твоя правда, але ти інша. Сьогодні тебе не обиратимуть. Ти повинна будеш обрати сама.

Слова застигли в повітрі. «Обирай сама». Здалося, що ця фраза могла зупинити відлік часу.

Ліна зблідла як смерть. На якусь мить мені здалося, що вона знепритомніє.

— Що ти сказала? — прошепотіла вона.

— У тебе є вибір, і я певна, що дядько тобі нічогісінько про це не розповів.

— Не може бути, — слова Ліни ледь чулися в поривах вітру.

— У тебе є вибір, тому що ти моя дочка, друга природниця в родині Дюкейнів. Хоч зараз я і катаклістка, але свого часу була першою природницею нашого роду.

Сарафина зробила паузу і проказала вірш:

Першій темною бути,

Та друга може все повернути.

— Я нічого не розумію, — Ліна не встояла на ногах і, оповита чорним мокрим волоссям, упала навколішки простісінько посеред бруду і високої трави.

— У тебе завжди був вибір, і твій дядько про це знав.

— Я тобі не вірю! — Ліна замахнулась, і грудки землі пролетіли в поривах вітру. Я заплющив очі від бруду й каміння, що неслося на нас звідусіль.

Я намагався крізь грозу докричатись до Ліни, але вона мене не чула.

— Не слухай її! Вона темна. Їй до всіх байдуже, ти казала мені це сама!

— А навіщо дядьку Мейкону приховувати від мене правду? — запитала Ліна, дивлячись прямісінько на мене, ніби я єдиний у всьому світі міг їй відповісти. Але я не знав. Мені зовсім не було чого сказати.

Тоді Ліна гупнула ногою, і земля під нею задрижала, прокотившись хвилею аж до моїх ніг. Уперше за всю історію Галіна у ньому трапився землетрус. Сарафина посміхнулася, бо розуміла, що Ліна втрачає контроль, а вона — набуває сили. Над їхніми головами знову пронеслася блискавиця.

— Досить, Сарафино! — понад полем пролунав голос Мейкона, який з’явився нізвідки. — Дай моїй племінниці спокій.

Сьогодні, у світлі місяці, був не таким, як зазвичай. Не так людиною, як тим, ким він був насправді. Іншим. Його обличчя помолодшало й схудло, він налаштувався на бій.

— Це ти про мою доньку? Яку сам у мене вкрав? — Сарафина почала розминати пальці, як солдат, що перед битвою перевіряє свій арсенал.

— Нібито ти колись про неї дбала, — спокійно відповів Мейкон. Потім він розправив як завжди бездоганний піджак, і з кущів вискочив Мовчун, який наче аж з лап збився, наздоганяючи Рейвенвуда. Сьогодні Мовчун теж став тим, ким був насправді: величезним вовком.

— Мейконе, яка честь! Шкода лише, що я проґавила вечірку з нагоди шістнадцятиріччя моєї рідної доньки. Але мені про неї розповіли, тому нічого. За кілька годин іще ж буде обрання, а от цього я нізащо в світі не проґавлю.

— Що ж, тоді доведеться тебе засмутити. Ти не запрошена.

— Справді шкода. Адже я особисто запросила декого, хто згоряє від бажання з тобою зустрітись.

Сарафина посміхнулась і махнула пальцями. Так само швидко, як Мейкон, з’явився інший чоловік. Він виріс біля верби, де ще мить тому не було нікого.

— Гантинг? Де вона тебе відкопала?

Гантинг, трішки вищий і молодший за Мейкона, був схожий на нього як викапаний. Він мав таке ж гладко зачесане чорне волосся і бліде обличчя — от тільки якщо Мейкон нагадував джентльмена з Півдня колишніх часів, то Гантинг вигляд мав сучасний і викличний. Одягнений в усе чорне — светр, джинси і шкіряну льотну куртку — він більше скидався на кінозірку з журнальних сторінок, тоді як Мейкон — на Кері Гранта. Але в одному було не помилитись: він теж був інкубом і до того ж — якщо існує такий розподіл — не добрим. Хай хто такий Мейкон Рейвенвуд, а Гантинг був схожий на нього хіба що зовні.

Він удав посмішку — чи, можливо, так дійсно мали посміхатися інкуби — і почав колами ходити навколо Мейкона:

— Брате-брате, скільки років ми не бачилися — цілу вічність?

Мейкон не відповів на його посмішку.

— Не так і багато. Не дивно, що ти зв’язався з такою, як вона.

Гантинг зайшовся вульгарним, розкотистим сміхом.

— А з ким я мав зійтися? Зі збіговиськом світлих чародіїв? Вчинити, як ти? Дурість. Як і сама ідея того, що ти можеш утекти від своєї суті, від родинного спадку.

— Гантингу, я зробив вибір.

— Вибір? І так ти називаєш своє життя? — Гантинг знову розреготався, наближаючись до Мейкона. — Скоріше це ілюзія. Ти не обираєш, ким бути, брате. Ти інкуб, і чи живишся ти кров’ю, чи ні — ти все одно темне створіння.

— Дядьку Мейконе, вона сказала правду?

До короткочасного возз’єднання Мейкона й Гантинга Ліні не було діла.

Сарафина пронизливо засміялася.

— Мейконе, та хоч раз у житті розкажи дівчинці все, як є.

Той уперто дивився на Ліну:

— Все не так просто.

— Але це правда? У мене є вибір?

З її заплутаних завитків скрапувала вода, а Мейкон і Гантинг, звісно ж, не змокли ні на йоту. Гантинг посміхнувся, дістав цигарку і запалив її, вочевидь, насолоджуючись тим, що відбувалося навкруг.

— Дядьку Мейконе, це правда? — благала відповіді Ліна.

Мейкон перевів на неї роздратований погляд — і відвів очі.

— Так, Ліно, в тебе є вибір, але він дуже складний. Він має тяжкі наслідки.

Умить дощ ущух. Повітря не ворушилося, нібито ми опинилися в оці бурі. Ліна клекотала, і навіть без слів я розумів, що вона відчуває: щастя, тому що врешті отримала бажане — можливість обирати власну долю; злість, бо вона втратила того, кому завжди довіряла.

Ліна подивилася на Мейкона немовби новими очима. Я побачив морок, що огортав її обличчя.

— Чому ти мовчав? Я все життя прожила зі страхом, що стану темною!

Знову проревів грім, і небо пролилося краплями, схожими на сльози. Але Ліна не плакала — її переповнювала злість.

— У тебе справді є вибір, Ліно. Але він має наслідки. Ти б не збагнула їх раніше, і навіть зараз не зможеш збагнути цілком. З першого дня твого народження я міркував над ними, адже умови цієї угоди, як знає твоя дорога матуся, були встановлені задовго до твоєї появи на світ.

— Які наслідки? — Ліна окинула Сарафину скептичним оком. Недовірливим. Вона нібито відкривала для себе нові можливості, новий спосіб мислення: якщо Мейкону вірити було не слід, бо він весь цей час приховував