Камі Гарсія - Чарівні створіння

Лінк зробив крок назустріч.

— Мам, я тут і відведу тебе додому. Не треба виходити за зону безпеки, а то відстрелять голову — і крапка. Ти ж знаєш, який з батька стрілець.

Я ухопив Лінка за руку і не дав йому ступити далі. Було щось незрозуміле у тому, як посміхалася до нас його матір і який стривожений вигляд мала Ліна.

«Та що відбувається? Ліно!»

Чому вона мовчить? Я побачив, як Ліна витягла з-під олімпійки каблучку моєї мами і стисла її разом з ланцюжком у долоні. Її губи ледь помітно ворушилися в темряві, і десь у глибині свідомості я чув відлуння шепоту:

«Ітане, тікай звідси! Приведи дядька Мейкона! Мерщій!»

Але я стояв як укопаний. Я не міг залишити її тут.

— Лінку, янголе мій, ти такий поміркований хлопець.

Лінку? Ні, це не місіс Лінкольн. Не може бути.

Скоріше б вона прогулялася містом у чому мати народила, ніж назвала Веслі Джефферсона Лінкольна Лінком. «Ніяк не збагну, навіщо тобі це дурнувате прізвисько, коли в тебе є таке шляхетне ім’я?» — дорікала вона щоразу, коли хтось із нас телефонував до них додому і запитував Лінка.

Лінк відчув, що я тримаю його за руку, і зупинився. До нього теж починало доходити, і він змінився на обличчі.

— Мамо?

— Ітане, йди звідси! Ларкіне, Лінку, хто-небудь, приведіть дядька Мейкона! — закричала Ліна. Вона не тямила себе. Я ще ніколи не бачив у її очах стільки страху, і кинувся їй назустріч.

У цю ж мить я почув, як з гармати вилетів заряд, а слідом за ним гримнув шквал канонади.

Спиною я відчув щось тверде, в голові запаморочилося, і я мало не знепритомнів.

— Ітане! — пролунав Лінин голос, але я не зміг поворухнутися. Мене поранили. Я не знаходив іншого пояснення і силкувався бодай залишатися при тямі.

За кілька секунд до мене повернувся зір. Я лежав на землі, обпершись на товстий стовбур дуба, до якого мене, скоріш за все, відкинуло пострілом. Я почав шукати місце поранення, але крові не було. Так само не намацав я і отвору від кулі. За кілька метрів від мене до іншого дерева незграбно прихилився Лінк, на вигляд не менш спантеличений, ніж я тієї злощасної миті. Врешті-решт я підвівся і хитаючись попрямував до Ліни, але зненацька вдарився об щось обличчям і знову опинився на землі. Мені пригадався випадок з розсувними скляними дверима в будинку Сестер.

Ні, мене не поранили, це було щось інше. Проти мене використали інакший різновид зброї.

— Ітане! — кричала Ліна.

Я підвівся й обережно ступив їй назустріч. Навколо дерева справді були розсувні скляні двері — от тільки невидимі, й коли я бив по них кулаком, вони поглинали звук. Однак я продовжував гамселити невидиму стіну — що ще я міг зробити? Тоді ж я побачив, що Лінк теж б’ється у своїй незримій клітці.

На обличчі місіс Лінкольн з’явилася зліша посмішка, ніж на фізіономії Ридлі у її найуспішніший день.

— Відпусти їх! — не здавалася Ліна.

Раптом нізвідки, крізь розірване небо, на нас у буквальному сенсі полився дощ. Він хлюпнув із хмар, як з відра, і я зрозумів його появу. Це Ліна. Її волосся шалено звивалося, а дощ перейшов у сльоту, став косим і почав з усіх боків сікти місіс Лінкольн. За кілька секунд на жодному з нас не залишилося сухого місця.

Місіс Лінкольн, чи як її тепер називати, посміхалася. У цій посмішці читалася дивна емоція, майже гордість.

— Я не збираюся нічого з ними робити, просто хочу з тобою побалакати.

Над її головою небо розірвав грім.

— О так, я сподівалася побачити деякі твої таланти. Шкода, що мене не було поруч, щоб допомогти тобі їх відшліфувати.

— Замовкни, відьмо, — гримнула Ліна, не зводячи з місіс Лінкольн не смарагдових, а сталево-зелених очей. Я ще ніколи не бачив її такою. Твердою. Рішучою. Гнівною. З її вигляду можна було припустити, що вона хоче знести місіс Лінкольн голову, і більш того — дійсно може це зробити.

Я нарешті збагнув, через що Ліна так переймалася увесь рік. Вона здатна руйнувати. Я ж бачив у ній тільки силу кохання. Не дивно, що знайшовши в собі обидві ці сили, вона не знала, що робити з ними далі.

Місіс Лінкольн обернулася до Ліни.

— Почекай — і ти збагнеш, на що справді здатна, як умієш керувати силами природи. Це справжній дар природниці, спільний у нас обох.

Спільний в обох.

Місіс Лінкольн підвела очі до неба: дощ оминав її, нібито вона стояла під парасолею.

— Поки що ти вмієш викликати зливи, але скоро навчишся керувати вогнем. Зараз я покажу тобі, як люблю з ним гратися. Захоплива річ!

Зливи? Вона пожартувала? Та ми стоїмо у самому серці мусону!

Місіс Лінкольн підняла руку, і хмарами пронісся заряд блискавиці. Вона відігнула три пальці, і спалах кожного наманікюреного нігтя відбила блискавка. Раз — вогонь влучив у землю і вирвав з неї грудки ґрунту усього за півметра від Лінкової пастки. Два — блискавка вдарила в дуб позаду мене, розколовши його навпіл. Три — блискавка вразила Ліну, що просто стояла з піднятою рукою. Спалах заряду відрикошетив від неї і влучив у землю біля ніг місіс Лінкольн. Трава навколо задимілась і почала тліти.

Місіс Лінкольн засміялася і помахала рукою. Вогні згасли, і вона з гордістю глянула на Ліну.

— Непогано. Рада, що яблуко впало недалеко від яблуні.

Не може бути!

Ліна зміряла її гнівним поглядом і підняла долоні у захисному жесті.

— Правда? А що кажуть про червиві яблука?

— Нічого. Ніхто ще не дожив до того, аби щось про це сказати.

Потім місіс Лінкольн повернулася до мене й Лінка, крутнувши квітчастою сукнею, мільйонами пишних спідниць і косою. Вона пильно подивилася на нас блискучими золотими очима.

— Мені так шкода, Ітане. Я сподівалася, що наше знайомство відбудеться за інших обставин. Адже не щодня зустрічаєш першого бойфренда своєї дочки, — сказала вона й обернулася до Ліни. — Та й власну дочку теж.

Я мав рацію. Я впізнав її.

Сарафина.

За мить обличчя місіс Лінкольн, її сукня і все тіло у буквальному сенсі почало розколюватись вздовж. Її шкіра розгорталася, як пожмакана обгортка цукерки, а тіло спадало, немов скинуте з плечей пальто. Усередині з’явився хтось інший.

— У мене немає матері! — викрикнула Ліна.

Сарафина кліпнула, удаючи образу через те, що її не визнали ріднею. Але ж нею вона й була. Принаймні зовні. У неї, як і в Ліни,