Камі Гарсія - Чарівні створіння

У силі, яка виникала між нами, коли ми були разом. Коли знаходили одне одного під дощем на Дев’ятому шосе. Коли повертали на розвилці в один бік. Для чого нам усі ті закляття — ми й так були разом! А тепер, коли нас роз’єднали, я став безсилим. І Ліна залишилася сама того вечора, коли найбільше потребувала моєї допомоги.

В голові запаморочилось, я забув про час і пам’ятав лише одне: не можу втратити ще одну рідну душу. Я побіг до батька, і хоча він був мало не на відстані руки, мені здалося, що до моїх ніг прив’язали гирі. Ридлі поворухнулася, її волосся закрутилося стрічками горгонівських змій.

Лінк випередив її і схопив за плече:

— Рид, не треба.

На мить я завис у невизначеності. Все відбулося у вповільненому русі.

Батько обернувся до мене і відпустив балкон.

Волосся Ридлі розвіялося рожево-білими пасмами.

Лінк подивився у її золотаві очі та прошепотів щось, чого я не почув. Вона зиркнула на Лінка і без жодних слів жбурнула льодяник через поруччя балкона. Я побачив, як він зробив дугу і приземлився, вибухнувши, мов заряд картечі. Все скінчилось.

Так само швидко, як відвернувся від мене, батько обернувся знов. Я ухопив його під руки й втягнув через перила. Він упав на підлогу, дивлячись на мене, як перелякане хлопча.

— Дякую, Ридлі. Хай що це було, спасибі.

— В гробу я бачила твої подяки, — відповіла вона зневажливою посмішкою, відходячи від Лінка й поправляючи рожеве пасмо. — Це я вам не послугу зробила, а просто передумала його вбивати. Поки що.

Ридлі хотіла говорити зловісно, але її тон вийшов образливо дитячим. Вона накрутила рожеве пасмо, додавши:

— І декому це дуже не сподобається.

Вона могла не уточнювати, кому саме — страх у неї в очах і так усе сказав. Цієї миті я усвідомив, що більшість її вчинків були грою. Просто шоу.

Незважаючи ні на що, навіть зараз, коли я намагався підвести на ноги батька, мені стало її шкода. Ридлі могла б отримати будь-якого хлопця в світі, але зараз я бачив тільки її самотність. Усередині вона і на йоту не була сильнішою за Ліну.

Ліна!

«Ліно, все гаразд?»

«Звісно. А що?»

Я подивився на батька. Він постійно заплющував очі й не міг встати.

«Нічого. Ларкін з тобою?»

«Так, ми повертаємося у Рейвенвуд. З татом усе добре?»

«Так. Розповім, як повернуся».

Ми з Лінком узяли батька попід руки.

«Залишайся з Ларкіном і йди назад до родини. Тобі небезпечно бути самій».

Перш ніж ми зрушили з місця, Ридлі промчала повз нас назад до дверей, перелітаючи через поріг своїми десятиметровими ногами.

— Шкода, хлопці, в мене літак. Може, поки що в Нью-Йорк і на дно. Це теж круто, — знизала вона плечима.

Навіть попри її небезпечно-вбивчу натуру, Лінк не міг не провести її очима.

— Рид?

Вона зупинилася, кинувши на нього мало не засмучений погляд. Здалося, що вона шкодує про свою нелюдську природу, як узагалі може шкодувати нелюдина, бо якби тільки…

— Що, Веслі-Преслі?

— Не така ти вже й погана.

Вона подивилася на нього з натяком на усміх.

— Знаєш, як кажуть? Яка вже вдалася.

11. II

Возз’єднання родини

Коли батько опинився в надійних руках лікарів з гатлінівського «поля бою», я чимдуж помчав назад на вечірку. Дорогою я розштовхував дівчат зі школи Джексона, що порозкидали куртки й у топіках і коротеньких футболках страхітливо звивалися під музику «Дриґачів». Останнім, звісно, бракувало Лінка, що саме мчав за мною у ревищі живого року. І в ревищі вибухів на Медовому пагорбі. У загальному галасі я не одразу почув голос Ларкіна:

— Ітане, сюди!

Він стояв під деревами за люмінесцентною жовтою стрічкою, яка відділяла безпечну зону від території, де усім охочим могли легко відстрелити зад. І чого він надумав лізти у хащі за межею безпеки? Чому не повернувся у будинок? Я помахав йому, а він покликав мене жестом, зникаючи за пагорбом. Раніше я б сто разів подумав, перш ніж перестрибувати ту стрічку, але не сьогодні. Я не мав вибору і повинен був іти за ним. Просто на п’яти мені наступав Лінк, спотикаючись, та досі тримаючись поряд, як і завжди.

— Ітане!

— Що?

— Щодо Рид. Я мав би тебе послухатися.

— Та нічого, друже. Ти все одно нічого б не вдіяв. Це я б мав раніше все тобі розповісти.

— Та ну, я б тобі не повірив.

Залпи рушниць відлунювали над нашими головами, і ми інстинктивно прихилялися до землі.

— Сподіваюся, вони холості, — нервував Лінк. — Не вистачало, щоб мене застрелив власний батько.

— Мені останнім часом так щастить, що я не здивуюся, якщо він застрелить нас обох.

Ми піднялися на верхівку пагорба, залишивши у низині зарості чагарників, дерева і дим від артилерійських снарядів.

— Ми тут! — гукнув Ларкін з того боку хащ. Зі слова «ми» я зрозумів, що він говорить про себе й Ліну, а тому побіг швидше. Так ніби від цього залежало Лінине життя, хоча, в принципі, я був недалеко від правди.

А тоді я збагнув, де ми. Перед нами аркою вигинався вхід до Ґрінбраєру, а Ларкін і Ліна стояли на галявині за садом, у тому ж місці, де кілька тижнів тому ми розкопали могилу Женев’єви. За півметра від них з темряви з’явилася інша постать. Вона вийшла у світло місяця, що світив прямісінько в нас над головою. Тому, хоч і було темно, я зміг розгледіти все.

І закліпав.

Це була… це була…

— Мамо, якого дідька ти тут? — спантеличено бовкнув Лінк.

І не дивно — адже перед нами стояла його матір, місіс Лінкольн, мій найбільший нічний кошмар, чи принаймні жах із першої десятки. Вона мала дивний вигляд, недоречний, чи навпаки — якраз доречний у місцевому антуражі — залежно від того, з якого боку подивитись. На ній були шари недолугих спідниць і дурнувате квітчасте плаття з занадто вузьким корсетом. І стояла вона простісінько на могилі Женев’єви.

— Так-так, ви ж знаєте, як я ставлюся до лихослів’я, юначе.

Лінк почухав потилицю — у цих словах він не знайшов сенсу так само, як і я.

«Ліно, в чому справа?

Ліно?»

Вона мовчала. Щось не те.

— Місіс Лінкольн, з вами все гаразд?

— Абсолютно, Ітане! Я в чудовому гуморі. Чи ж не дивовижна сьогодні битва? Та ще й Лінин день народження. Я знаю, вона мені розповіла. Ми чекали на вас, принаймні на