Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

не далі і не ближче, аніж то було потрібним, діжі з водою теж вишикувались уздовж галерей рівною батавою. І ніде жодного сміття, бодай нікчемної билинки. Козаки гладко виголені, у випраних жупанах і дбайливо начищених дьогтем чоботах. Навіть монастирське подвір'я, яке споконвіку було захаращено різним мотлохом, сяяло тепер чистотою і стало ніби вдвічі більшим – після короткої, але досить «кривавої» сутички з ігуменом, котрому Височан заявив:

– Ви, святий отче, сміття в людських душах прибираєте, а власне подвір'я на авгієві конюшні перетворили. Як може мати душевний спокій людина, котра живе на смітнику? І не допікайте мене, бо мирською владою коменданта виселю геть до кінця оборони! Від пожежі цього хламу під час гарматного обстрілу чим, вашим часословом боронитися?

Після цього отець Михайло лише махнув рукою і зачинився в келії, надаючи можливість діяти коменданту так, як тому забажається. Ще кілька разів спробував скаржитися Богуну на Височана з приводу перетворення трапезної братчиків на комору для надлишку зібраної в монастирі зброї, а монастирського винного погреба на пороховий, але врешті й тут потерпів нищівну поразку – Іван пообіцяв після закінчення війни все поправити і пожертвувати на обитель сто талярів, а поки що просив не турбувати його з несуттєвих питань.

Височан, сорокарічний чоловік міцної статури, з підголеними за польським звичаєм скронями, з розумними очима і смолистими вусами, зустрів полковника за кілька кроків від розчиненої брами монастиря, стоячи на опущеному через рів містку.

– Доброго вечора, пане полковнику! – бадьоро вигукнув він, потискаючи Іванову руку. – Маю надію, ми вдарили не надто зарано, скутечне[48] попсували ляхові скору.[49]

– Більше аніж це, – погодився Богун. – Якби трохи раніше чи пізніше, такого ефекту б не мали. Дякую, Семене.

– Немає за що дякувати, чинили, як повині були чинити, – знизав плечима Височан. – Пан полковник має на меті поглянути на те, як ми підготувалися до облоги? Прошу, маю, що показати.

– Я тобі вірю на слово, Семене, – мимоволі посміхнувся Богун, – ліпше тебе і сам би не приготував. Краще пригости вечерею, і поговоримо про узгодження наших дій у майбутньому, Калиновський з основними силами ось-ось стане табором під Вінницею, а тоді зноситися стане значно важче.

– О, матиму за честь повечеряти разом з паном полковником. А крім того, розповім і деякі свої думки з приводу спільних дій. Проходьте, будьте ласкаві.

Богун пройшов крізь темні нутрощі надбрамної вежі й покрокував до сходів на галерею першого рівня бійниць. Височан поспішав слідом.

– Бійниці тут були розташовані занадто рідко, тож ми дещо попрацювали і маємо посліжде[50] цілком пристойну позицію для боротьби з ворожими пороками, якщо ворог надумає їх використовувати. Ось погляньте!

Іван, скоріше для того, щоб не образити коменданта, аніж заради перевірки, поглянув в одну з бійниць, у яку було встановлено фальконет. З бійниці дійсно добре прострілювався простір під муром, тож руйнувати мури за допомогою стінобитного знаряддя було б важко, не наразившись на густий мушкетний і гарматний вогонь.

– Добре, Семене, – похвалив Богун і, помітивши, що Височан минає коридор, який вів до комендантських покоїв, і збігає сходами вище, запитав: – А тепер куди?

– Маю на меті продемонструвати ще одну річ, яка бардзо допоможе нам миркати[51] пана Калиновського, коли б він мав намір явитися до нас на стіни, – з посмішкою відповів Височан.

Видершись на вершину муру, комендант зупинився, віддихуючись, поблизу чудернацької машини, котра складалася з двох довгих, на довжину добрих десяти сажнів, направляючих, зроблених з прямокутних дерев'яних брусів і закруглених в міру закруглення монастирської стіни. Одна з направляючих була закріплена поверх зубців із зовнішнього боку стіни, друга, повторюючи радіус першої, відстояла від першої на півтора сажні і кріпилася за межами галереї. Ці направляючі слугували своєрідними рейками для гладко обтесаної колоди, котра, лежачи на направляючих майстерно вирізаними виборками у власному тілі, мала один кінець виступаючим на фут за межі муру, інший над спеціальними містками, добудованими за поруччям галереї. На цьому кінці було прилаштовано ворот, схожий на колесо деяких з фортечних криниць – збите таким чином, що в ньому могла вільно бігти, розкручуючи колоду навколо своєї осі, доросла людина. Призначення приладу ставало зрозумілим, як тільки погляд потрапляв на той кінець колоди, котрий звисав над муром – до нього на чотирьох ланцюгах кріпилися важкі чавунні боздугани, всіяні гострими шипами завдовжки не менше дюйма. Розкручуючись навколо осі, колода мала пересуватись уздовж муру на направляючих і очищувати його від усякого, хто насмілився б підняти голову вище кордону дії боздуганів.

– Ну як? – з погано прихованим вдоволенням запитав Височан.

– Неймовірно, – похитав головою Іван. – Усе просто і неймовірно ефективно.

– Завтра, маю надію, закінчимо встановлення таких машин на інших ділянках муру, – обозний поплескав колоду долонею. – У Франції бачив. Збиває солдат із драбин, немов стиглі груші. Якщо пан полковник бажає, можемо оглянути середню галерею, там у мене найвенцей[52] різного налаштування.

– Досить, Семене, – посміхнувся Богун. – Волію все ж спочатку повечеряти.

– Як пан забажає, – із жалем знизав плечима Височан.

У невеличкій келії, яка одночасно правила коменданту монастиря за спальню, кабінет і вітальню, вже було накрито стіл – на білосніжній скатертині зручно розташувалися срібні блюда і череп'яні тарелі зі смажениною, порізаний рівними скибками житній хліб, полумисок з квашеними огірочками і кришталева карафа ґданської горілки.

– Ну ось, – вказав Богуну на лаву гостинним жестом Височан. – Помолимось, і прошу до столу.

Він швидко прочитав молитву, тричі перехрестився на образи і слідом за Богуном сів до столу.

– Вип'ємо за нашу перемогу! – підняв він чарку і швидко перехилив її, після чого захрумкотів огірком. – Одне можу сказати: якщо вже ми всім військом не змогли взяти Збараж, півтора десятка тисяч польської кінноти тут точно зламає зуби. Аби припасу вистачило.

Іван теж випив і взявся за їжу.

– А що, на допомогу гетьмана ти не розраховуєш?

– Я не розраховую на швидку допомогу. Гетьман має багато справ, окрім нас.

– Так, має, – Богун раптом відчув роздратування.

Він пригадав нещодавню розмову з Омельком, котрий, повернувшись з мандрівки на Січ, з похмурим, упертим у долівку поглядом, розповідав останні новини із Запоріжжя. Там сильно бродило від недовіри Хмельницькому. Мовляв, одночасно з ляхами і москалями заграє, Україну до нової неволі веде, а все тому, що йому полька погана розум каламутить, колишня зрадлива дружина, яку відібрав кілька років тому в Чаплинського, усі думки й помисли займає. Куди вже йому про війну та державу думати! Ті розмови, безперечно, підтверджували і останні події: на листи Богуна, прохальні, а