Лана Рум - Коли цвітуть каштани, Лана Рум

– Ви добре знаєте мене. Звичайно ні! І ні на мить не вагалася!

– То де вона зараз? У вас вдома чи в галереї?

– У вас.

– У мене? Не розумію…

– Вона висить у вашій вітальні, Алане.

– У моїй вітальні???

– Так. На лівій стіні. Не дивуйтеся. Картина, яку я подарувала вам багато років тому – та сама моя перша несмілива робота, яку я не віддала жодному багатому та впливовому колекціонеру і за яку мені пропонували цілий статок. Це той самий «витвір мистецтва», через який ми постійно сперечаємось.

Месьє Деверньє мовчки дивився на свою співбесідницю, приємно вражений і водночас дуже схвильований.

– Я не знав, Еммо… Але чому? – тільки і спромігся видавити він із себе.

– Чому я віддала її вам? – спитала мадам Аврелія. – Тому, що попри безліч знайомих та незнайомих людей, які щодня оточують мене, попри мою репутацію розманіженої та гламурної світської левиці, я в дійсності звичайна жінка, самотня і невибаглива. Ви, Алане, мій єдиний справжній друг. У мене нікого немає ближче та рідніше за вас. Лише ви і Селена. Ви – моя родина.

Почувши її відверте зізнання, а також ім’я своєї доньки, месьє Деверньє мимоволі зронив сльозу, але Емма Аврелія, на щастя, не помітила цього через власне хвилювання.

– І кому, як ні доброму другу, мені слід було подарувати найцінніше, що в мене є? – підсумувала вона.

– Дякую, Еммо. Дякую, – сказав Алан, заледве стримуючись від емоцій, що його переповнювали. – Однак залишилися нез’ясованими кілька моментів.

– Які?

– Чому ж ви постійно дорікаєте мені, що я повісив ваш подарунок на видноті? І в чому вам було соромно зізнатися?

– На ці два питання є одна відповідь. Якщо б ви дізналися, що це моя рання робота і пригледілися до неї уважніше, то побачили б, що в правому нижньому кутку нашкрябані ледь помітні цифри – дата її створення. Тоді.. Тоді б ви вважали мене надто старою…

– З чого б це? Не заперечуватиму того факту, що ми з вами, Еммо, як-то кажуть, люди вже не першої молодості й досягли певного віку. У мене, наприклад, є доросла донька… І взагалі, як чоловік, що дожив до сивого волосся, я доволі прихильно ставлюся до жінок, молодших за мене.

– Який же ви делікатний, мій славний Юпітере, – розпливлася в усмішці мадам Аврелія, взявши його під руку. – Щось ми з вами забалакалися. Куди ж поділася наша дівчинка?

– Вона вже мала приїхати, – сказав месьє Деверньє, глянувши на годинник.

– Я так скучила за нею, хоча ми бачилися вчора. Тільки не кажіть їй цього. Не треба її бентежити, – попросила Емма Аврелія.

– Гаразд! – поблажливо пообіцяв він. – Я теж дуже скучив.

І вони обоє, примружившись від сонця, що світило їм прямо в очі, почали з надією вдивлятися у зарості кущів, що закривали під’їзну дорогу. Саме у цю мить звідти пролунав сигнал, який видавав старенький кабріолет Porsche, а Селена, що чомусь сиділа не на водійському місці, помахала їм рукою.

– Ходімо хутчіш! Я більше не можу чекати, – звернулася вона до Денні, вискочила з машини та потягла його до будинку.

Вони пройшли кам’яною доріжкою, піднялися сходами.

– Усім доброго дня! Познайомтеся, це Денні, – одразу затараторила Селена. – А це мадам Аврелія Беттенкорт, моя улюблена викладачка, моя наставниця і покровителька, мій мотиватор, моя подруга… І просто дуже гарна людина.

– Ви навіть мене змусили червоніти, мій янголе. А втім, ми відволіклися, – зауважила жінка, протягуючи Денні свою худорляву руку, вкриту браслетами.

– Дуже приємно, мадам Аврелія! Багато чув про вас, – сказав він.

– Емма. Нехай буде Емма, – виправила вона, скинувши докірливим оком на месьє Деверньє. – Мені також приємно познайомитися з вами, мій юний Аполлоне! Дуже приємно.

– А це мій тато… – продовжила представлення Селена.

І більше вона нічого не змогла сказати, бо тут треба було вибирати щось одне – або одразу викласти слухачам увесь свій життєпис, починаючи з народження, дитинства, юності і так далі, або промовчати.

А Месьє Деверньє так розчулився, що не вигадав нічого ліпшого й доречного, як обійняти обома руками Селену та Денні та прихилити їхні голови до себе, наче то були маленькі кошенята. Так вони простояли утрьох кілька секунд, а коли розчепили обійми, то були трохи збентежені та схвильовані, не знаючи, що говорити.

– Ну, годі, годі цих сентиментів, Олімпійці мої, – прийшла їм на допомогу мадам Аврелія. – Інакше я і сама розплачуся. Алане, запрошуйте всіх у дім.

– Звичайно, звичайно… – заквапився він.

– А я б воліла ще постояти на свіжому повітрі, – сказала Селена. – Я так давно не відчувала аромату каштанів. Пам’ятаєш, тато, як ти розповідав мені у дитинстві?

Месьє Деверньє допитливо подивився на неї, перебіг поглядом на Денні, усе зрозумів і загадково усміхнувся.

– Так, доню. Так, пам’ятаю, – підтвердив він.

– Аромат каштанів? – спитала Мадам. – Здається, щось таке відчувається, ледь вловиме… Але смію вас запевнити – ніщо не зрівняється з найсмачнішим англійським чаєм, який мені нещодавно презентував аташе британського посольства, мій давній знайомий. Ви дозволите, Алане, трохи почаклувати на вашій кухні і приготувати всім цей божественний напій?