Ренсом Ріггз - Карта днів

«кочувати» далеко від своєї петлі через страх швидко постаріти, не дуже ефективне. Тому, дійсно, в Дивосвіті немає нічого більш цінного, ніж новий відособлений дивний. Особливо, з потужним талантом.

— Чому ж Ейч не сказав нам про це? — запитав я. — Напевне він знав, що наша допомога Нур розсердить місцеві клани?!

— Я б теж хотіла поставити йому це саме питання, — дуже сердито проказала пані Сапсан. — І кілька інших.

— Я впевнений, що його мотиви були благородні, — зауважив Мілард. — На неї полювали якісь дуже неприємні люди.

— Допомога їй, можливо, була справою благородною, — сказала пані Сапсан. — А от утягування моїх підопічних у цю справу — ні.

— Нам так шкода, — промовила Емма. — Сподіваємось, ви зможете в це повірити.

Пані Сапсан проігнорувала її, як ігнорувала раніше і всі інші наші спроби вибачитися. Вона підійшла до вікна та випустила на гамірливу вулицю хмару тютюнового диму.

— Ми тоді вже добилися прогресу в наших мирних переговорах, але цей епізод серйозно нашкодив довірі до нас із боку кланів. Нейтральна сторона не повинна давати приводу підозрювати себе в тому, що її цікавить не встановлення миру, а щось зовсім інше. Це серйозний регрес.

— Думаєте, вони почнуть війну? — запитав Мілард. — Через нас?

— Не виключено, що ми ще маємо можливість виправити ситуацію. Але в низці ключових питань клани стоять одне від одного досить далеко. Вони повинні домовитись про кордони своїх територій, обрати миротворчу раду… ці питання неабиякі, а ставки великі. Якщо між ними почнеться війна, це стане катастрофою не тільки для американських дивних, але й для всіх нас. Війна — це такий мікроб, якого рідко вдається втримати в банці. І майже напевне вона буде розростатися.

Судячи з наших різко опущених плечей та пригніченого виразу на обличчях, усім нам було дуже соромно. І я вже пошкодував про все на світі. А найперше про те, що звернувся до Ейча.

Після, як нам здалося, безкінечно довгої паузи, пані Сапсан повернулася та подивилася на нас.

— А що гірше за все це, — сказала вона, зітхнувши, — гірше за недовіру кланів до нас — це те, що я відчуваю, що більше не можу довіряти вам.

— Не кажіть так, міс, не кажіть так, — заблагала Бронвін.

— Здається, більш за все я розчарована у вас, панно Брантлі. Подібна поведінка не диво для панни Блум або пана О’Коннора. Але ж ви завжди були така віддана та слухняна.

— Я все для вас зроблю, — сказала Бронвін. — Обіцяю.

— Ви протягом одного місяця в складі бригади прибиральників будете працювати на кухні тут, у Акрі.

— Так, так, авжеж, — проказала Бронвін, заповзято киваючи головою. Здавалося, вона отримала покарання з полегшенням, а це означало, що пробачення стало можливим.

— Панно Блум, я перепризначаю вас спалювачем сміття на Димній вулиці.

Я побачив, як Емма скривилась, але промовчала.

— Пане О’Коннор, ви будете прочищати димарі. Пане Нулінґс…

— Пані Сапсан? — перебив я її.

Вона зупинилась на середині речення. А на обличчях моїх друзів, коли вони глянули на мене в цю мить, я побачив — у когось більше, у когось менше — тінь зневіри.

— Що таке? — запитала пані Сапсан.

Я знав, що те, що я збирався запитати, буде зустрінуте в штики. Але, хай там як, я мав це сказати:

— А що з Нур?

— А що з нею? — запитала пані Сапсан. Я бачив, що її терпіння було на межі зриву. Але я не міг так це залишити.

— Ми просто… кинули її там, — пояснив я.

— Я знаю, що там сталось, — сказала пані Сапсан. — І якби було можливо привести її до Акра разом із нами, я б це зробила. Але всього нашого впливу там вистачило тільки на ваше звільнення. До того ж наполягати також і на її звільненні змусило б декого думати, що саме її ми весь цей час і хотіли. Що насправді ми прийшли все-таки за їхніми відособленими дивними. І це зірвало б мирні переговори.

Пані Сапсан казала правду. Але вона казала про політику, а я — про людину. Чи можна було нам уникнути війни і врятувати Нур? І тому я вперто продовжував:

— Ліо божевільний та небезпечний. Я знаю, що це може виглядати безумно, але, може, ми придумаємо якийсь спосіб, щоб витягти її звідти, і так, щоб ніхто не знав, що то були ми…

Емма пронизала мене таким гострим поглядом, наче то були не очі, а кинджали. «Припини», — сказала вона без звуку, лише вустами.

Я був упевнений, що пані Сапсан от-от утратить самовладання.

— Пане Портман, — сказала вона, — якщо цій дівчині загрожує небезпека, то це ваша вина. Я не можу повірити, що після всього, що я щойно тут розповіла, ви й досі наполягаєте, аби ми спробували забрати її з тієї петлі. Я просто не можу в це повірити.

— Я знаю, що це моя вина, і я визнаю´ це, — я говорив швидко, намагаючись викласти свою точку зору, не надто тиснучи пані Сапсан на нерви, — але якби ви самі бачили тих людей, котрі приходили за нею: у них були вертольоти і, типу, тактичне спорядження для спецоперацій.

— Очевидно, то був один із інших кланів.

— А от і ні, — я став переконувати її в протилежному, — хлопці Ліо навіть не здогадувалися, хто то був…

— Пане Портман.

— У ній є щось особливе, щось важливе, і я це відчуваю…

— Пане Портман!

— Джейкобе, перестань, — прошепотів Мілард.

— Знаєте, просто, я думаю, що Ейч не відправив би нас за нею, якби вона не була важливою. Він не ідіот.

— Пане Портман, вона не ваш клопіт! — пані Сапсан перейшла в кінці на крик.

Я ніколи раніше не чув, щоб вона так кричала. У кімнаті стало тихо. Навіть вуличний гамір, що долинав крізь віконце, здавалося, принишк.

Її просто трусило від гніву.

— Інколи заради досягнення більшого блага доводиться терпіти неприємні ситуації, — мовила вона, через силу намагаючись контролювати свій голос. — Безпека одного не може переважити безпеку тисяч.

Тепер уже розлютився я. І тому не вигадав нічого кращого, як сказати:

— Це фуфло.

У Бронвін відвисла щелепа. Ніхто ще так