Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

IX. Атріди

Вернувшись до Парижа, Генріх д’Анжу не мав ще змоги вільно побачитися з своєю матір’ю Катериною, у якої він, як відомо, був улюбленим сином.

Для нього це побачення було не пустим тільки обов’язком етикету, не тяготним церемоніалом, а виконанням приємного обов’язку, що його відчуває син, який хоч і не має любові до матері, але певен, що вона його ніжно любить.

Справді, Катерина найбільше любила цього сина, може за його відважність, може за красу, — бо Катерина була не тільки мати, алей жінка, — може, нарешті, за те, що Генріх д’Анжу, якщо вірити деяким скандальним хронікам, нагадував флорентійці щасливі часи її таємничих любовних пригод.

Катерина сама лише знала про поворот д’Анжу до Парижа, а Карл IX так і не знав би про це, якби випадок не звів їх перед готелем де Конде в момент, коли д’Анжу виходив звідти. Карл дожидав його тільки на другий день, і Генріх д’Анжу сподівався приховати від нього ті два свої кроки, заради яких він прискорив прибуття до Парижа на день: побачення з прекрасною Марією де Клев, принцесою де Конде, і нараду з польськими послами.

З приводу останнього кроку, про який Карл нічого не знав, герцог д’Анжу і мав розмовляти з матір’ю, і читач, що, як і Генріх Наварський, помилявся, певне, відносно цього кроку, багато що з’ясує собі з цієї розмови.

Коли давножданий герцог д’Анжу увійшов до матері, Катерина, звичайно така холодна й стримана, Катерина, що після від’їзду свого улюбленого сина обнімала з таким захватом тільки Коліньї напередодні його смерті, відкрила обійми перед дитиною свого кохання і притиснула його до грудей з поривом материнської любові, яка, на диво, ще збереглась у цьому висохлому серці.

Потім вона віддалила його від себе, подивилась на нього і знову пригорнула до грудей.

— Ах, пані, — сказав він, — коли небо дає мені втіху обняти без свідків свою матір, потіште найнещаснішу в світі людину.

— Ну, боже мій! Люба моя дитино! — скрикнула Катерина. — Що з вами трапилось?

— Нічого такого, чого б ви не знали, мамо. Я кохаю, мене кохають; але це кохання є моє нещастя.

— Поясніть, сину, — сказала Катерина.

— Ах, мамо... посли, від’їзд.

— Так, — сказала Катерина, — посли прибули, з від’їздом треба поспішати.

— З ним нема чого поспішати, мамо, але брат його прискорює. Він ненавидить мене; я ставлю його в тіні, він хоче позбутись мене.

Катерина засміялась.

— Даючи вам трон, нещасний коронований бідолахо!

— О, це не має значення, мамо! — відповів Генріх сумовито. — Я не хочу їхати. Я, французький принц, вихований у витончених звичаях, коло найкращої матері, коханий найвродливішою жінкою в світі, я піду туди, в ті сніги, на край світа поволі вмирати серед грубих людей, що пиячать з ранку до ночі і міряють вартість свого короля, як міряють вартість бочки, тобто скільки в нього може влізти. Ні, мамо, я не хочу їхати, я вмру!

— Скажіть, Генріх, — сказала Катерина, стискаючи синові обидві руки, — чи це справжня причина?

Генріх спустив очі, ніби не насмілюючись навіть матері відкрити те, що робилося в його серці.

— Чи нема іншої, — спитала Катерина, — не такої романтичної, але більш слушної, політичної?

— Не моя вина, мамо, коли ця думка опанувала мій розум і займає в ньому, може, більше місця, ніж повинна б займати. Але чи не самі ви казали мені, що гороскоп, складений при народженні брата Карла, засудив його на ранню смерть?

— Так, — сказала Катерина. — Але гороскоп може помилятись, сину. Я сама думаю тепер, що всі ці гороскопи неправдиві.

— Але ж в його гороскопі говориться про це?

— Гороскоп його говорить про чверть віку; але не говорить, чи це стосується років його життя чи років царювання.

— Ну, мамо, зробіть так, щоб я залишився. Братові майже двадцять чотири роки: за рік питання вирішиться.

Катерина глибоко замислилась.

— Так, правда, — сказала вона, — було б найкраще, коли б могло бути так.

— О, подумайте, мамо, — скрикнув Генріх, — яке нещастя для мене проміняти французьку корону на польську. Мучитись там думкою, що я міг би бути королем в Луврі, серед цього елегантного й освіченого двору, коло найкращої в світі матері, поради якої зняли б з мене половину праці й утоми і яка, звикши ділити з батьком моїм державний тягар, не зреклася б поділити його й зо мною! Ах, мамо! Я був би великим королем!

— Ну, ну, люба дитино, — сказала Катерина, що завжди плекала найсолодшу надію на таке майбутнє, — не впадайте в розпач. А ви самі не подумали, яким би способом полагодити справу?

— О, звичайно, так, і саме для того я прибув на два чи три дні раніш, ніж мене дожидали, даючи братові Карлу волю думати, що я зробив це заради пані де Конде; потім я виїхав назустріч Ласко, найголовнішому з послів, познайомився з ним, при першому ж побаченні зробив усе, що міг, щоб стати йому ненависним і, сподіваюсь, добився цього.

— Ах, люба моя дитино, — сказала Катерина, — це погано. Інтереси Франції треба ставити вище за свої дрібні невдоволення.

— Мамо, чи ж в інтересах Франції, щоб, на випадок якого нещастя з