Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— О, король Наварський, ніколи, ніколи, — промурмотіла Катерина, і чоло її вкрилося хмарою турботи, яка з’являлась щоразу, коли перед нею ставало це питання.

— Слово честі, — провадив Генріх, — брат д’Алансон вартий не більше від нього і не більше від нього любить вас.

— Ну, — сказала Катерина, — що сказав Ласко?

— Ласко завагався сам, коли я почав домагатись, щоб він просив аудієнції. О, коли б він міг написати у Польщу, знищити це обрання!

— Безумство, сину, безумство... що сейм ухвалив, те святе.

— А чи не можна б примусити цих поляків обрати замість мене брата?

— Це якщо не неможливо, то принаймні важко, — відповіла Катерина.

— Однаково! Пробуйте, намагайтесь, говоріть з королем, мамо. Звертайте все на моє кохання до пані де Конде; кажіть, що я божевільний, що я втратив від неї розум. Адже він бачив мене, коли я виходив з готелю принца де Конде з Гізом, який служить мені, як добрий друг.

— Так, щоб скласти лігу[99]. Ви цього не бачите, а я бачу.

— Знаю, мамо, знаю, але поки що я користуюся ним. Ех, чи не наше щастя, коли людина служить нам, служачи собі?

— А що сказав король при розмові з вами?

— Він, здається, повірив тому, що я говорив, тобто що мене привело в Париж кохання.

— А він не питався у вас про решту ночі?

— Питався. Але я вечеряв у Нантуйльє, де наробив скандалу, щоб про це розійшлася поголоска і щоб король не мав сумніву, що я там був.

— То він не знає, що ви були у Ласко?

— Нічого.

— Добре, тим краще. Я спробую говорити за вас, дорогий сину, але ви знаєте, що ніщо не впливає на цю грубу натуру.

— О, мамо, мамо, яке було б щастя, коли б я зостався! Я любив би вас ще більше, ніж люблю, якщо це можна!

— Якщо ви зостанетесь, вас ще пошлють на війну.

— О, нехай, аби мені не покидати Франції.

— Вас уб’ють.

— Від ран не вмирають, мамо... вмирають від скорботи, від туги. Але Карл не дозволить мені залишитись: він ненавидить мене.

— Він почував ревнощі до вас, прекрасний мій переможцю; хто вам велить бути відважним і щасливим? Чому вам ледве двадцять років, а ви вже виграєте бої, як Александр і Цезар? Але поки що не звіряйтесь нікому, удавайте, що ви покірний, підлещуйтесь до короля. От сьогодні буде приватне зібрання, на якому будуть читатись і обговорюватись промови, що мають бути виголошені на церемонії. Удавайте з себе короля польського, а я подбаю про все інше. До речі, як ваша вчорашня експедиція?

— Не вдалася, мамо. Франтика попередили, і він вилетів у вікно.

— Ну, — сказала Катерина, — дізнаюся ж я колись, який злий геній розладновує всі мої плани... Поки що я ще не певна, але... лихо йому.

— Отже, мамо?.. — сказав герцог д’Анжу.

— Дайте мені полагодити справу.

І вона ніжно поцілувала Генріха в очі, випроваджуючи з свого кабінету.

Незабаром до королеви зібрались принци королівського дому. Карл був у доброму настрої, бо сміливість сестри Марго більш потішила його, ніж розгнівила; він не мав, справді, почуття злоби проти Ла Моля і дожидав його в коридорі з певним запалом тільки тому, що це нагадувало полювання з засідки.

Д’Алансон, навпаки, був пригнічений. Відраза, яку він завжди відчував до Ла Моля, перетворилась в ненависть, коли він довідався, що сестра любить Ла Моля.

Маргарита була замислена й насторожена. Вона мала що і згадувати, і пильнувати.

Польські посли прислали текст промов, що їх мали виголосити.

Маргарита, якій не було й слова сказано про вчорашню подію, ніби її й зовсім не було, прочитала промови, і кожен, крім Карла, пояснив, що він хоче сказати. Карл дав Маргариті волю відповідати, як вона хоче. До вибору висловів у промові д’Алансона він був дуже суворий; до промови ж Генріха д’Анжу поставився більш, ніж недоброзичливо: він лютував, усе виправляючи та переробляючи.

Засідання це не спричинилося до будь-якого гострого вибуху, але викликало глухе роздратування в учасників.

Генріх д’Анжу, якому треба було майже зовсім переробити свою промову, вийшов, щоб узятися за роботу. Маргарита, що не мала звісток від короля Наварського з того часу, як він кинув записку в розбиту шибку, вернулась в своє приміщення, сподіваючись, що він прийде до неї.

Д’Алансон, прочитавши вагання в очах брата свого д’Анжу і помітивши, як він і мати ззирнулися між собою значливим поглядом, пішов до себе міркувати над тим, в чому тут нова інтрига. Нарешті, Карл пішов до кузні закінчувати мисливський спис, але його зупинила Катерина.

Карл не мав сумніву, що зустріне в матері опір своїй волі; він зупинився, пильно подивився і сказав:

— Ну, чого вам ще треба?

— Сказати останнє слово, сір. Ми забули про це слово, а проте воно має певну вагу. На який день призначаємо ми прилюдне засідання?

— А, це правда, — сказав король, сідаючи знову, — поговорімо, мамо. Ну, а на коли думали б ви призначити?

— Я гадала, — сказала Катерина, — що в самому мовчанні вашої величності, в удаваній забутливості було щось глибоко розраховане.

— Ні, — сказав Карл, — чому це, мамо?

— Тому, — додала дуже лагідно Катерина, — що не треба, здається мені, сину, щоб поляки бачили, що ми так жадібно біжимо за цією короною.

— Навпаки, мамо, — сказав Карл, — вони поспішали, прискореними переїздами їдучи сюди з Варшави... Пошана за пошану, ввічливість за ввічливість.

— Ваша величність, може, маєте рацію з одного боку, а я тим часом не помиляюсь з другого. Отже, ваша думка, що треба прискорити прилюдне засідання?

— Так, слово честі, мамо. Чи не така часом і ваша?

— Ви знаєте, що у мене немає інших думок, крім спрямованих до вашої слави; отже, скажу вам, я боюсь, щоб ви, поспішаючись так, не дали приводу обвинуватити вас, ніби ви хочете скористатися з нагоди і звільнити французький королівський дім од витрат, які накладає на нього брат ваш, але які, без сумніву, він поверне йому славою й відданістю.

— Мамо, — сказав Карл, — при від’їзді з Франції я так багато обдарую брата, що ніхто не насмілиться навіть подумати