Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Е, що там! — сказав Ла Моль, прочитавши. — Хіба їхні шпаги довші за мою?

— Ні, але їх, може, десять проти однієї.

— А хто той друг, що прислав нам цю записку? — спитав Ла Моль.

Маргарита взяла записку з рук молодого чоловіка і подивилась на неї гарячими очима.

— Рука короля Наварського! — скрикнула вона. — Коли він попереджає, значить небезпека певна. Тікайте, Ла Моль, тікайте, прошу вас.

— Як же мені тікати? — сказав Ла Моль.

— Через вікно, тут же сказано про вікно.

— Звеліть, королево моя, і я скочу в вікно, хоч би мені довелося двадцять разів розбитись, падаючи.

— Стривайте, стривайте, — сказала Маргарита, — до шворки, здається, прив’язане щось важке.

— Побачимо, — сказав Ла Моль.

І, витягши до себе те, що було причеплене до вірьовки, вони з невимовною радістю побачили сплетену з волосу й шовку драбинку.

— Ви врятовані! — скрикнула Маргарита.

— Це чудо небесне!

— Ні, це допомога короля Наварського.

А якщо це, навпаки, пастка? — сказав Ла Моль. — Якщо драбинка ця порветься в мене під ногами? Пані, хіба ви не признались сьогодні в коханні до мене?

Маргарита, в душі якої спалахнула була радість, знову зблідла смертельно.

— Ваша правда, — сказала вона, — це можливо.

І пішла до дверей.

— Що хочете ви робити? — скрикнув Ла Моль.

— Упевнитись сама, чи правда, що вас чекають у коридорі.

— Ні, ні і А якщо їх лють обернеться проти вас?

— Що посміють вони зробити принцесі французькій? Я жінка і принцеса крові, я двічі недоторкана.

Королева вимовила ці слова з такою гідністю, що Ла Моль зрозумів, що вона справді не ризикує нічим, і він мусить дати їй робити так, як вона сама знає.

Маргарита залишила Ла Моля під охороною Жільйони, давши йому волю, залежно від подій, тікати чи дожидатись, поки вона вернеться, і пішла коридором, що мав відгалуження до бібліотеки та кількох приймальних зал, а кінцем виходив до апартаментів короля і королеви-матері, а також до тих потайних сходів, які вели до герцога д’Алансона і Генріха. Хоч не було ще й дев’ятої години вечора, а всі вогні були вже погашені, і в коридорі було темно, тільки зза повороту падало бліде світло. Королева Наварська йшла вперед рішучими кроками; та не встигла вона пройти третину коридору, як почула тихий шепіт; приглушені голоси надавали йому таємничого й жахливого значення. Але розмова враз стихла, ніби її припинено якимсь владним наказом, і все знову завмерло в пітьмі; бліде світло стало ще ніби блідішим.

Маргарита йшла своєю дорогою, ступаючи прямо назустріч небезпеці, якщо вона існувала. На вигляд вона була спокійна, хоч стиснуті руки виявляли страшне нервове напруження. Чим далі йшла вона вперед, похмура тиша збільшувалась, і якась тінь, ніби тінь руки, заслонила тремтяче і невірне світло.

Раптом, коли вона підійшла до повороту коридору, якийсь чоловік ступив два кроки вперед, відслонив позолочений свічник, що освітив його, і сказав:

— Ось він!

Маргарита побачила прямо перед собою брата свого Карла. Ззаду за ним стояв з шовковим шнурком у руках герцог д’Алансон. В глибині, в пітьмі, вимальовувались ще дві тіні, одна поруч одної, на які падав тільки відблиск від голих шпаг, що були у них в руках.

Маргарита охопила всю картину одним поглядом. Вона зробила над собою неймовірне зусилля і, сміючись, відповіла Карлу:

— Ви хотіли сказати: ось вона, сір!

Карл зробив крок назад. Інші всі завмерли нерухомі.

— Ти, Марго! — сказав він. — Куди ти йдеш в такий час?

— В такий час?! — сказала Маргарита. — Хіба так пізно?

— Я питаюсь у тебе, куди ти йдеш?

— За книгою промов Цицерона, яку я, здається, лишила в матері.

— Без світла?

— Я думала, що в коридорі видно.

— Ти йдеш від себе?

— Так.

— Що ти робиш?

— Готую промову польським послам. Адже завтра має відбутись рада, і ухвалено, щоб кожен подав свою промову вашій величності.

— У тебе нема нікого, хто допомагав би тобі в складанні?

Маргарита зібрала всі свої сили.

— Так, брате, — сказала вона, — пан де Ла Моль. Він дуже вчений.

— Такий вчений, — сказав герцог д’Алансон, — що я попросив його, коли він закінчить з вами, сестро, прийти допомогти мені, бо я не маю вашого знання.

— І ви його дожидаєтесь? — сказала Маргарита найнатуральнішим тоном.

— Так, — нетерпляче сказав д’Алансон.

— Коли так, — сказала Маргарита, — я зараз пришлю вам його, брате, бо ми вже закінчили.

— А ваша книга?

— Я пошлю по неї Жільйону.

Брати зробили один одному знак.

— Ідіть, — сказав Карл, — а ми знов підемо обходом.

— Обходом! — сказала Маргарита. — Чого ви шукаєте?

— Червоного чоловічка, — сказав Карл. — Хіба ви не знаєте, що червоний чоловічок ходить по старому Лувру? Брат мій д’Алансон каже, що бачив його, і ми пішли шукати.

— Щасливого полювання, — сказала Маргарита і пішла, оглядаючись назад. Вона побачила, як чотири тіні схилились одна до одної на стіні коридору, ніби радячись між собою.

За секунду вона була коло дверей свого приміщення.

— Відчини, Жільйона, — сказала вона, — відчини.

Жільйона відчинила.

Маргарита вскочила в приміщення і побачила Ла Моля, що чекав там спокійно, але з шпагою в руці.

— Тікайте, — сказала вона, — тікайте, не гаючи й хвилини. Вони ждуть вас у коридорі, щоб убити.

— Ви наказуєте? — сказав Ла Моль.

— Я бажаю цього. Нам треба розлучитись, щоб побачитись знову.

Поки Маргарита ходила, Ла Моль прив’язав драбинку до віконних ґрат і ступив на неї; але перш ніж поставити ногу на першу щаблину, ніжно поцілував руку королеви.

— Якщо ця драбинка пастка і я вмру за вас, Маргарита, не забудьте вашої обіцянки.

— Це не обіцянка, Ла Моль, це присяга. Не бійтесь нічого. До побачення.

І Ла Моль, підбадьорений словами Маргарити, не зліз, а зслизнув по драбинці.

В ту же мить застукали в двері.

Маргарита проводжала Ла Моля очима в його небезпечній подорожі і повернулась тільки тоді, коли упевнилась, що ноги його торкнулися землі.

— Пані, — сказала Жільйона, — пані!

— Що? — спитала Маргарита.