Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

йому так хочеться стати найстаршим, що, може, небо зробить для нього таке чудо. Отже, ти не знаєш, де будеш увечері?

— Ні.

— То к чорту... або, краще, до побачення!

— Цей Ла Моль неможливий, — сказав Коконна. — Усе вимагає казати йому, де ти будеш? Хіба можна знати? До того ж мені, здається, хочеться спати.

І він знову ліг.

А Ла Моль подався до апартаментів королеви. У відомому вже нам коридорі він зустрів герцога д’Алансона.

— А, це ви, пане де Ла Моль? — сказав герцог.

— Так, монсеньйор, — відповів Ла Моль, шанобливо вітаючи його.

— Ви виходите з Лувра?

— Ні, ваша високість, я йду засвідчити свою пошану її величності королеві Наварській.

— О котрій годині вийдете ви від неї, пане де Ла Моль?

— Монсеньйор має дати мені накази?

— Ні, не зараз, але я матиму до вас справу сьогодні ввечері.

— О котрій годині?

— Між дев’ятою — десятою.

— Матиму честь з’явитись в цей час до вашої високості.

— Добре, я чекатиму вас.

Ла Моль уклонився і пішов своєю дорогою.

— У герцога, — подумав він, — бувають моменти, коли він блідий, як труп. Дивно.

І постукав у двері до королеви. Жільйона, що, здавалося, чекала його, провела його до Маргарити.

Маргарита була зайнята роботою, яка, здавалось, дуже втомила її. Перед нею лежав папір, увесь списаний та покреслений, і том Ізократа[97]. Вона зробила Ла Молю знак, що хоче закінчити параграф; потім, дописавши, — на що знадобилось небагато часу, — вона кинула перо і попросила молодого чоловіка сісти коло неї. Ла Моль сяяв. Ніколи він не був такий гарний, такий радісний.

— Грецька мова! — скрикнув він, скинувши оком на книгу. — Промова Ізократа! Що ви хочете робити з цим? О, а на цьому папері — латина: Ad Sarmatiae legatos reginae Margaritae concio![98] Ви будете промовляти до цих варварів латинською мовою?

— Доведеться, — сказала Маргарита, — бо вони не знають французької.

— Але як же можете ви складати відповідь, не чувши їх промови?

— Кокетка, більша ніж я, почала б запевняти вас, що вона імпровізує свої промови; але вас, мій Гіацинт, я не дуритиму такими запевненнями; мені заздалегідь прислали промову, і я складаю відповідь на неї.

— Посли незабаром мають прибути?

— Більше: вони вже прибули сьогодні вранці.

— Але ніхто про це не знає?

— Вони прибули інкогніто. Урочистий в’їзд відкладено, здається, на післязавтра. Зрештою ви побачите, — сказала Маргарита з задоволенням, але не без педантизму, — що складене сьогодні ввечері написано непоганою цицеронівською мовою. Проте, облишмо ці дрібниці. Поговоримо про те, що трапилося з вами.

— Зо мною?

— Так.

— Що ж зо мною трапилось?

— Ах, хоч ви й бадьоритесь, а таки трохи бліді.

— То це тому, що надто довго спав, — визнаю вину свою.

— Ну, ну, не фанфароньте, я все знаю.

— То, будь ласка, скажіть і мені, бо я нічого не знаю.

— Ну, відповідайте по щирості. Про що питала у вас королева-мати?

— Королева-мати у мене?! А вона мала зо мною говорити?

— Як! Ви не бачили її?

— Ні.

— І короля Карла?

— Ні.

— І короля Наварського?

— Ні.

— Але герцога д’Алансона бачили?

— Так, тільки що зустрівся з ним у коридорі.

— Що він сказав вам?

— Що дасть мені якісь накази між дев’ятою й десятою годиною вечора.

— І більш нічого?

— Нічого.

— Дивно!

— Що ж тут дивного, скажіть мені?

— Що ви не чули ні про що.

— Що таке трапилось?

— Трапилось те, що весь цей день ви висіли над безоднею.

— Я?

— Так, ви...

— З якої причини?

— Слухайте. Де Муї, несподівано захоплений цієї ночі в кімнаті короля Наварського, якого хотіли заарештувати, убив трьох чоловік і врятувався так, що помітили тільки славетний червоний плащ.

— Ну?

— Ну, цей червоний плащ, що раз уже призвів до помилки мене, призвів тепер і інших: на вас мають підозру, навіть обвинувачують вас у потрійному вбивстві. Сьогодні ранком вас хотіли арештувати, судити, — хто знає? — засудити, може, бо ви не сказали б, де ви були, щоб врятувати себе, — правда?

— Сказати, де я був! — скрикнув Ла Моль. — Скомпрометувати вас, вас, моя прекрасна королево! О, правда ваша, я пішов би на смерть з співом на устах, щоб не дати очам вашим пролити навіть однієї сльозинки.

— Бідний мій дворянине! — сказала Маргарита. — Я дуже плакала б!

— Як же розійшлася ця хмара?

— Здогадайтесь.

— Як мені знати?

— Був один тільки спосіб довести, що вас не було в кімнаті у короля Наварського.

— Який?

— Сказати, де ви були.

— Ну?

— Ну, я сказала.

— Кому?

— Матері.

— І королева Катерина...

— І королева Катерина знає, що ви мій коханець.

— О, пані, стільки зробивши для мене, ви можете всього вимагати від слуги вашого. Те, що ви зробили, Маргарита, прекрасне й величне! Життя моє належить вам!

— Сподіваюсь, бо я вирвала його у тих, хто хотів відібрати його в мене. Але тепер ви врятовані.

— І вами! — скрикнув молодий чоловік. — Моєю обожуваною королевою!

У цю мить почувся брязкіт, від якого вони здригнулися. Ла Моль з жаху кинувся назад. Маргарита, скрикнувши, завмерла і дивилася на розбиту шибку в вікні.

У шибку влетів камінь завбільшки з яйце і покотився по підлозі.

Ла Моль теж побачив розбиту шибку і зрозумів причину брязкоту.

— Який це нахаба? — скрикнув він і скочив до вікна.

— Стривайте, — сказала Маргарита, — до каменя, здається, щось прив’язано.

— Справді, — сказав Ла Моль, — ніби папір.

Маргарита нахилилась до каменя і зірвала згорнутий вузенькою стьожкою тоненький папірець, що оперізував його посередині.

Папірець був прив’язаний шворкою, що звисала в розбите вікно надвір.

Маргарита відв’язала лист і прочитала.

— Нещасний! — скрикнула вона.

Вона подала папірець Ла Молю, що стояв блідий і нерухомий, як статуя Жаху.

Ла Моль з передчуттям, від якого серце його болісно стискалося, прочитав: