Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

та звільняло від відчуття провини. Йому було цікаво, чи той другий чоловік, той, із яким він схрестить меч, теж так вважає. Поволі він відпливав у транс, що очищував думки від тягаря невпевненості й вагань. Якщо завтра йому трохи менше пощастить, його шматочок душі повернеться до племені.

В останню мить у віддзеркаленні на полірованій поверхні свічника він побачив когось за вікном. Зірвався на ноги, вишарпнув зброю. Екхаар усе ще був на ньому, але йшлося про те, що хтось насмілився зазирнути в його кімнату, де він міг відкрити обличчя. Таку цікавість треба було стримати в зародку. Перш ніж він був біля вікна, вже знав, що помилився. Тінь зникла.

— Йатеху…

— …гей, Йатеху, — гарячковий шепіт кузена пробудив його від легкої дрімоти. — Кархони.

Він зірвався на ноги й відразу ж упав знову, підтятий.

— Лежи, не дурій. Можуть нас побачити.

Випас кіз, останній у цьому році. Він ледь умовив тітку, щоб та дозволила йому піти зі старшими кузенами на інший бік гір, на кілька днів виснажливої, важкої мандрівки зі стадом неслухняних, злостивих, волохатих потвор, яких, здається, було створено для того, щоб перетворювати життя молодих хлопців на пекло.

Сто п’ятдесят кіз пильнувало шестеро молодиків віком від п’ятнадцяти до сімнадцяти років і він, тринадцятилітній недоросток, який ще носив дитячі мечі, коротші та легші за зброю дорослих. Дядько Імринн обіцяв йому справжню зброю наступного року, на чотирнадцятий день народження.

Тварин випасали на північних схилах гір, там, звідки відкривався вид на великі зелені рівнини, неймовірно багаті й родючі.

Згідно з неписаним, але твердим правилом межею теренів, якими користалися іссари, була лінія, що її визначала річка Лассеп. За нею лежали південно-східні степи, щороку биті копитами сотень тисяч голів бидла, яке кочові племена переганяли зі східного на західний край рівнини. Взагалі-то між кочівниками та народом іссарам було щось на кшталт збройного перемир’я. Племена, що мандрували степами, прибули на ці землі якусь тисячу років тому, але вже встигли створити власні легенди про войовників, що носять запони на обличчях та приходять із гір — і чия безжалісність та бойові навички пробуджують жах. Обидві сторони намагалися уникати зіткнень, інколи торгували, інколи обмінювалися інформацією, але бувало й так, що спокуса легкої здобичі виявлялася надто сильною, аби відмовитися від бою. Стадо кіз, яке пильнували лише кілька хлопців, здавалося достатньо легкою поживою для восьми вершників, які саме в’їжджали на луку.

Сабер’х, найстарший із його кузенів, поправив екхаар та обережно визирнув з-за скелі. Кархони їхали низько похилившись, зі стрілами, накладеними на тятиви луків, роздивляючись навсібіч. Обладунки з твердої шкіри були розмальовані знаками, що відганяли зло, шоломи з бронзи обв’язані синіми шнурами, які мали Приносити щастя в бою. Темні засмаглі обличчя, оздоблені чималими вусами, блищали від жиру. За спиною в кожного стирчала тичка, до якої був прив’язаний вовчий череп із пофарбованими в жовте зубами.

— Жовті Зуби, — буркнув Сабер’х. — Я вже думав, цього року вони нас не провідають.

Йатех чув, що минулого року те плем’я в битві з іссарами втратило тридцять воїнів. Горців полягло лише троє. Саме таким чином і народжуються легенди.

Тим часом нападники в’їхали в стадо, яке закрутилося, заклубилося поміж кінськими ногами й застигло, спокійно скубаючи траву. Прогнати цих тварин із пасовиська могла лише зграя демонів. Вершники якусь мить оглядалися, трохи збиті з пантелику, шукаючи захисників. Схоже, вони сподівалися чого завгодно, тільки не тиші та спокою.

Йатех кутком ока помітив ще когось. Мала темна фігурка, що притулилася до скель десь за кількадесят метрів ліворуч. Дитина? Жінка? Відчував, що вона дивиться на нього і тільки на нього, немовби хоче прошити його поглядом навиліт.

— Зараз почнеться, — пробурмотів кузен і штовхнув його в бік. — Сиди на місці й не вилазь.

Цього вистачило. Як говорять мудрі старці, якщо хочеш, аби молодий пішов угору, заборони йому на неї спинатися. Йатех відразу забув про дивну постать, поправив запону на обличчі, перевірив, чи добре мечі виходять із піхов.

— Побачимо, — буркнув із викликом.

Сабер’х лише усміхнувся. Витягнув з-під верхніх шат пращу та два свинцеві снаряди. Для битви, не для полювання: у їхні грані було втоплене сталеве лезо, наточене як бритва. Старші зазвичай усміхалися, говорили, що праща — це іграшка для дітей, але такий снаряд, кинутий відповідним чином, міг відтяти руку чи половину обличчя. Зблизька пробивав шкіряний панцир.

Раптом на протилежному боці луки вибухнув якийсь гармидер. Кочівники як один розвернулися в той бік. У щілині поміж валунами промайнула сіра згорблена постать, три випущені в її бік стріли пробили пустку, і в той самий момент Йатех побачив, як його кузен присідає, розкручуючи зброю. Він був найкращим пращником, якого Йатех знав. Не минуло і двох ударів серця, як праща в руці хлопця перетворилася на розмазаний диск, а Сабер’х видав голосний, заморожуючий кров бойовий крик іссарам.

Двоє кочівників озирнулося, найближчий почав натягати лук. Снаряд із пращі полетів пласкою дугою, майже співаючи в польоті, й ударив лучника просто в рота. Його обличчя вибухнуло, голову відкинуло назад, здавалося, що навіть якби снаряд не мав гострих країв, то сама сила удару зламала б вершнику шию. Перш ніж чоловік зсунувся з сідла, поміж косматих козячих спин вискочили чотири замасковані фігури.

Атакували кінних парами, ідеально зіграні після багаторазових тренувань у родинній афрааґрі. Один завдавав удару з правого або з лівого боку, в’яжучи зброю супротивника у складному млинку, другий ударяв із протилежного боку, колов, рубив, у груди, живіт, ногу — як вийде. Намагалися не поранити тварин, бо трофейний кінь був спільним добром, яке помножувало маєток племені. Усі кочівники мали в руках луки, ще не дістали шабель або сокир на довгих держаках, тож перш ніж Йатех встиг блимнути, трьох із них наче здмухнуло із сідел. Остання четвірка не озиралася на товаришів і гнала куди очі. Двоє — прямо на них, на нього та Сабер’ха.

До них було якихось тридцять кроків, коні розганялися важко, сповільнені козами, що плуталися під ногами, один із вершників відставав. Сабер’х устиг вкласти у пращу другий снаряд, крутнути два рази й послати прямісінько в голову тварини, що бігла першою. Цього разу життя коня було менш важливим, ніж затримання нападників. Але свинцева грудка не набрала достатнього розгону, снаряд мазнув по черепу, лише позначивши його кривавою смугою. На щастя, цього вистачило. Тварина перелякано кувікнула, затнулася й викинула вершника із сідла. Перш ніж кочівник опинився на землі, старший хлопець уже тримав у руках мечі й загороджував шлях другому