Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Вершник устиг дістати шаблю, кривий клинок із темної сталі.

Звівся в сідлі й цілився згори, просто в голову Сабер’ха. Хлопець парирував лівим мечем у глибокому ухилянні, одночасно завдаючи правим широкий удар по заднім ногам коня, поміж суглобами. Влучив лише в одну, кривий клинок скреготнув по кістці, але — вистачило. Кінь при наступному кроці дивно кувікнув, наче й не конем був, і проїхався задом по землі. Вершник вирвав ноги зі стремен і на повному ходу вискочив із сідла. Перекинувся, відразу підхопився на ноги, все ще із шаблею в руках, розвернувся в їхній бік. Лють у його очах могла б крушити скелі.

Він простягнув руку в бік тварини, що жахливо іржала та намагалася підвестися, та кинув кілька слів на своїй мові. Коротких, грубих, гнівних. Сплюнув на землю, підійшов до коня та одним страшним ударом обіруч майже відрубав тому голову. Глянув на хлопців, і Йатех зрозумів, що дядько говорив про людей, які вже пройшли під вістрям смерті, але повертаються, щоб забрати когось із собою. Цей кочівник знав, що помре, але вирішив убити їх тут та зараз, причому через… і це було майже неймовірним… через коня, якого вони скалічили. Немов тварина була членом його роду, подумалося йому.

Сабер’х опустив зброю вниз і легенько кивнув чоловікові, а тоді рушив до нього, згорблений. Йатех глянув на свої руки, в яких він стискав руків’я мечів. Не пам’ятав, коли їх витягнув. Почув за спиною шелест, тож озирнувся, бажаючи сказати кузенам, що оце наближалися, аби не втручалися, бо Сабер’х прийняв виклик. Удар упав на нього, наче блискавка, мав потрапити в горло, але в останню мить хлопець устиг підвести руку, підбиваючи ятаган. Вістря зіслизнуло по щоці, навскіс, зачепивши за кістку і пройшовши майже до кутика губ. Біль обезвладнював. Йатех хитнувся вбік, лише тому щасливо уникаючи удару, завданого другою рукою. Це був кочівник, коня якого поранили каменем з пращі. Під час падіння він загубив шаблю, тепер ішов із двома ятаганами в руках. У його очах палало шаленство. Ще один, який не бажав піти до предків наодинці. Здавалося, кархони вірили, що душі ворогів, вбитих в останньому бою, стають рабами войовника, коли той опиниться біля брам Дому Сну. Внаслідок цього, загнані в кут, вони билися як демони.

Тепер кочівник кинувся на Йатеха, засипавши його ударами. Був вищий майже на голову, широкий у плечах, швидкий та сильний. Бив із люттю, раз у раз, а його ятагани лише трохи поступалися довжиною дитячим мечам хлопця. До того ж, що було рідкістю серед кочівників, умів битися обіруч майже так само добре, як іссарам.

Йатех відступив на крок, потім ще на один, парирувати удари було дедалі важче. Його противник був чудовим рубакою і, що важливіше, бився, аби вбити. А він ще ніколи не проливав крові ворога в бою. Біль пораненої щоки паралізував правий бік обличчя, затягував імлою зір, майже відбирав свідомість.

«Не хочу помирати, — подумав він, — не зараз, не тут». Відбив новий удар, а плече аж затерпнуло від сили удару. «Не хочу помирати, коли сонце саме вийшло з-за гір, коли заповідається новий чудовий день, а небо таке блакитне. Не хочу приєднуватися до трупів, які плямують траву кров’ю та жовчю». Ухилився перед широким ударом і відскочив убік. Екхаар, підрізаний ударом, раптом розхилився і зсунувся з його обличчя. На мить кочівник сповільнився, схоже, заскочений молодістю свого супротивника. Потім усміхнувся ширше й рушив в атаку.

У ту мить Йатех побачив її вдруге. Не було сумніву, що це жінка або дівчина: стояла в кількадесяти кроках позаду, за спиною кархона, а її фігура майже зливалася із заростями на тлі гір. Здивований, він ледь не дав себе випатрати, в останню мить парирувавши укол, відбив удар другого ятагана і знову відступив, забувши про дивну постать.

Розпачливо, шалено хотів жити, а це означало, що цей воїн повинен загинути. Глянувши вбік, переконався, що Сабер’х досі б’ється зі своїм супротивником: мабуть, також натрапив на доброго фехтувальника. Збоку ще доносилися дикі крики та брязкіт зброї. Він міг розраховувати лише на себе.

Він відбив нові удари, від четвертого ухилився, не довіряючи своїй руці, яка після останнього блоку одерев’яніла від ліктя. Опустив меч, ворухнув зап’ястком, намагаючись прогнати те відчуття, що вже дійшло до долоні. Кархон помітив той жест, знову усміхнувся під темними вусами. Йатех примружився.

«Не хочу помирати, — подумав знову, — це поганий день для смерті. Не тут і не зараз. Ні!!!»

Стрибнув уперед, як тільки кочівник здійняв зброю для нового удару. Відпустив мечі, й перш ніж ті брязнули об каміння, вже мав у долонях короткі стилети — і раптом опинився між руками нападника, надто здивованого, щоб відреагувати. Ударив, як сотні разів тренувався з дядьком. Правицею в ліву сонну артерію, лівицею — в правий бік, відразу під ребра, в печінку.

Не пробив панцира лівою рукою, товста шкіра стримала клинок, але другим стилетом вдарив ідеально, відразу під щелепу і вниз, розтинаючи шию аж до гортані. Блискавично відпустив ножі, притулився до нападника, оплів його руками й ногами. Перекинув на землю.

Кілька довгих ударів серця вони качалися по траві. Йатех вчепився в кочівника немов кліщ, йому вдалося притиснути одну руку кархона до тулуба, руків’ям другого ятагана отримав кілька ударів у спину, але щоразу слабших, легших. Кров бризкала з артерії просто йому в обличчя, заливала очі, мішалася з його власною. Він не відпустив нападника, поки рухи того не ослабли, поки не стихнув хриплий свист, що вилітав із перерізаної трахеї.

Почувши кроки, підвів голову. Сабер’х також уже скінчив свій бій. Якусь мить кузен дивився на нього з повагою.

— Нам буде потрібна голка…

— …з ниткою, — сказала сліпа жінка. — Попроси тітку Фатре про кошик із приладдям для шиття.

Її худі долоні зі зморщеною шкірою із вправністю, властивою лише незрячим, торкалися розрізу на верхніх шатах. Безпомилково знаходила шматочки каміння, бруд. Усувала їх швидкими нетерплячими рухами. Погладила м’який матеріал, проїхалася пальцями по гаптуванню.

— Це верхня кхандава? — запитала.

Він кивнув, і зрозумівши, що вкриті більмом очі не могли цього побачити, відповів:

— Так.

— Що — «так»? — усміхнулася вона.

— Так, тіточко, це кхандава.

Пальці жінки на мить зупинилися на пасах, що перетягували його груди. Свіжо виправлена шкіра рипіла й інтенсивно пахла.

— Ти сьогодні отримав свої перші справжні мечі, чи не так?

— Так, тітонько.

— Скільки тобі років?

— Сім.

Її долоні перервали мандри по матеріалу та складному малюнку, що прикрашав груди та бокові частини одягу.

— Це