Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Місяць тому помиї у жидів носила та по вулиці тинялося ледащо, а тепер, записавшись у женделегатки, і в шкільну справу тиче носа!.. Була б не стрималася й відчитала б так, нехай би потім звільняли, чорт з ними, несила зносити таке знущання над педагогічною справою… Але діти виручили. Шелестенко Юрко заговорив перший: «То може б вас на вчительку поставити»? «А вона в жидів коло помий грамоти совєцької навчилась», – підказав Славко Гармаш. Діти в сміх. «Легкокавалеристи» зашарілись. А Настя Миронюк аж з лави вийшла: «Чого ви лазите по людях? Де не посій, там лізе жидова. І до колективу, і до церкви, і до податку, а це вже й в школу! Гадаєте, що ви найрозумніші?» «До рабіна ідіть! У синагогу! На старий базар онучі продавати, а не в школу», – вигукували хором. Діти розходились, що годі було вгамувати. «Легка кавалерія» вийшла освистана, осміяна. Не раді ми були цим гостям. Другого дня повели завідувача до Наросвіти, звідтіль до ГПУ, а через тиждень школу перебирав новий завідувач; я ледве втрималася на посаді. Повіяло в школі новим духом. Почалась соціялізація дітей, батьків, наради, конференції, марксистські виклади матерям, клюбна робота. Запріг комсомолець зав. нас так у роботу, що вгору ніколи глянути. Листа не мала часу написати. Того літа-відпочинку, як Бога, очікувала, та мало скористала. Позавчора вернулася зі жнив. Діти – всією школою вісім днів жали колективське жито. Знов приходило до бійки з батьками – не пускали дітей «на червону панщину». Поклялися, що з осени дітей до школи не пустять. Не знаю, як новий рік прийдеться починати, боюсь…

– Скрізь і всім невесело. Треба тобі перенестися в інше місце, зникнути з очей. Порадити не можу нічого, дивись сама. Сьогодні вночі вибираюся – небезпечно тут довше сидіти. Плакати не слід – не поможе. Іди до хати, приготуй дещо в дорогу та старанно заший в одежу документи. Батько трохи підвезе, а там пішком дійду. Хочу з братами побачитися, попращатись…

Опівночі я прощався з ріднею.

Мовчазно-болюче, таємничо-тяжке було наше прощання. У кожного цвяхом нуртувало питання: Чи не востаннє бачимось?.. Чи вернусь я, чи переступлю поріг рідної хати, окину зором сад, долину, обрій поля? Чи обійму вдруге коханого сина, чи пригорну дружину, чи потішу стареньку добру матір? Чи побачимось коли в житті? Чи скоро?.. Може, ніколи, може, посивію на еміграції, умру самотний на чужині, без теплого слова, без привіту, без душі близької?.. А може, проштурхнуся на багнет прикордонного чатуна-чекіста?!

Виїжджав сумний, мовчазний.

Їхали серед піль, полукіпків. Ниви рябіли разючою ріжноманітністю: вижата озимина, гола стерня після забраних кіп, ще не скошена вклякла пшениця, високий тонкий соняшник поруч з сусідським карликуватим, кошлата рання кукурудза, і в межу з нею ледве стирчить пізня низька, тоненька, а кругом них рясні, патлаті бур’яни.

– Ось вони, наслідки колективізації. Колись, оглянеш ниву, аж дух радіє, зір потапає в розкішнім морі пшениці, у буйнім лісі жита, в квітчастій ярині. А тепер?..

– Колись були люди однієї думки й віри, а тепер десятьох. Колись, прийшла пора сіяти – кипіла робота, а тепер чекають наказу на посівкампанію та конденційного зерна. От цього року: пригріло сонце, зліз сніг, земля, аж мамко, зерна просить. А в районі плян посівкампанії складають та зерно з Сибіру везуть. Земля парує, висихає, а кооперація ще лиш за конденційним насінням до Окрсільгоспсоюзу збирається; поки там вициганять, поки привезуть, поки протруять, поки роздадуть, то й час мине. Кидається зерно в засохлу землю та й дубіє, а зверху буряни у пояс виганяються.

Виїхали на битий шлях. Спускалися з гори. На північ паленіло. Як вибрались на гору, перед нами здіймалось зарево вогнів.

– Пожежа ще й велика, – зауважив тесть. – Здається, в Козорізових гаях.

Конячка потрухкала швидше. Зарево хвилями розпливалося в море вогню. Він то вибухав червоно-рожевим полум’ям, то пригасав у бліду пляму, мерехтячи в павутинно-сірій імлі недалекого світанку.

– Копи горять. Коли б хоч не людські. Ласка Божа, що вітру нема. Вйо, гніда…

Гніда задріботала жвавіше. Зарево було від нас вже недалеко, за балкою. Ми розпізнавали палахкотіння іскор; вони вогненними стовпами здіймалися високо й розбризкувались дрібним дощем.

З села, у балці, доносились крики й ґвалт. Звідтіль горбами бігли люди з відрами, лопатами. Під горою ми нагнали гурт.

– Здрастуйте, Долинська! Чиє горить?! – пізнав тесть знайому жінку.

– День добрий! Колєктивське!

– Ну, слава Богу, що не людське. Хто ж це так постарався?

– А Бог його зна. Комза вже цвікає на куркулів. Але брехня. Хто б їх зачіпав? Не було там чого палити. Зерно на пні обсипалось.

– Хотять на людей звернути, але не вдасться. Відомо вже, хто підпалив, – заговорив без шапки. – Свирид Оверків заївся з головою колективу Кравчиком за душі. Від нього працювало щодня три душі (він, жінка й дівчина), а йому секретар ставив 2½. Гризлися ціле літо, а оце на останньому засіданні Свирид заявив: «Коли не зачислите мені ще півдуші, то не діждете користатися з урожаю, присягаюсь». Кравчик гадав собі, що чоловік у гніві вихваляється, аж воно недаремне. Вчора ввечері була моя Явдоха в Свиридів. Як сказала, що колектив молотарку потягнув, завтра будуть молотити, Свирид скочив, як на вогні: «Молотити думають? Мабуть, не діждуть! Лягайте спати, мене не чекайте, – поведу коня на пашу». Ото ж він і поділив добро, бо храп на Кравчика має здавна.

– От підпалив свій, колєктивщик, а до людей причепляться і когось неодмінно вишлють. Свої собаки гризуться, а чиясь спина віддувається. Куди ж це ви?

– У містечко. Може якийсь пуд пшениці на насіння виміняю. Як же вам на новому місці? Хоч хату дали?

– Де там? У комірному тиняюсь. Бодай би їхнім внукам та правнукам довіку таке життя, – скривилась до плачу Долинська. – Я ще так-сяк перебиваюсь, спасибі, добрі люди підпомагають. А він нещасний що там… П’ять місяців листа нема… Може вже й живого на світі… – І сльози патьоками краяли обличчя. – Як же ваші старенькі? А це хто з вами?..

– Та це, той… Ну, будьте здорові. Не журіться. Якось то переживем.

– Ох, гірко. Не знаю, як зиму перезимую. Весь посів забрали, з хати вигнали, ні трісочки взяти не дозволили. Тепер з діточками, як старчиха, тиняюсь по людях. А він нещасний пішов поневірятися… І за що? Кому він що винен?.. – І пішла, раз по раз схлипуючи.

Ми поїхали. Тесть розповів, як розкулачували Долинських: Михайло не давав коня – один лиш у них був. Стялися з секретарем. Цей до хліва, а Долинський на дверях не пускає. Секретар за груди, та Долинський відтрутив так, що секретар ногами вкрився. Сором і злість узяла того. Склав акт, «пришив» Долинському бандитський опір під час виконання