Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

до чорта в зуби та в собачий час, йому в кооперативі й сірничка не продадуть, і суд йому інакше судить, бо він навіть перевернувся зі снопами на незаможникове поле з контрреволюційною метою.

Зате незаможникові, а особливо активістові все можна, все даром: податків не платить, при кожній грошевій оплаті знижка, всюди привілеї, і все можна, хоч би й голову розбити куркулеві безневинно; суд не засудить, бо прийме «во вніманіє єво бєдняцкоє проісхождєніє і пріродную класовую вражду».

Середнякам уже не те; цим що з ложки спаде: то приголублять і попустять, як добрий у державі настрій та міжнародня ситуація, то налякають і прижмуть, як десь провал, чи війною запахне.

Не можна сказати, щоб ярличок той був постійний. Ні. Він міняється і навіть дуже часто. Сіє чоловік як середняк, а податок платить як кулак. Чому? Не догодив місцевому начальству, не вволив його високої волі, не запросив у гості, не продав за запропоновану куцу ціну жеребчика. Лягає спати чесним незаможником, а встає міцним середняком, бо вчора посварився з секретарем чи іншим активістом. Буває так, що «пролєтарско-революцєйний» незаможник враз дістає ярлик вредного підкуркульника – певне десь контрреволюції підпустив.

Впливають на це ще й причини від «власть імущіх свише». Накладуть, приміром, на село свіжих п’ять-десять тисяч пудів хлібозаготівки.

– Не виконаю, – чухається голова сільради.

– Как? А куркулі? – нагадують у райвиконкомі.

– Не буде стільки куркулів, – признається голова.

– Нічево падобнаво. По нашему соображенію, у тебя в сєлє должно бить 25 процентов куркулєй, – навчають із району.

– Не буде стільки! – божиться голова.

– Значіт, ти плохо опреділяєш куркуля. Імєєт 3 – 5 дєсятін, корову, пару лошадєй – вот і куркуль, і жмі почом зря; нєчево лімонітся, видержіт.

Вертається голова додому, перекидає в пам’яті чотиридесятинчиків та парокінчиків. А їх до якого часу на селі є ще багатенько. Ото який пам’ятніший, той куркулем рано прокидається. Не лімоняться.

– Хома, – звертається новонароджений куркуль до голови, – чого це я в куркулях опинився?

– Чого? А ти що на сході з кутка в неділю підкидав? Казав тобі: «Ей, Свириде, шануйся, бо куркуляку вліплю… Забув, пащекував?..»

– А за що ж мене у список вперли? – дивується другий. – У мене-ж стільки само поля та скотини, як у брата. Він плохий середняк, має знижку, а я… Дивно… За що ж це?..

– За що? Вже ж не інакше, як через те, що твоя корова часто двоє телят водить, а ти ні разу не покликав голови на молозиво… Все з куркулями, – підкидають збоку гірким жартом.

– А я знаю, за що мене куркулем зробили, – обзивається догадливий. – Попа разів зо два на ярмарок підвозив; раз голова КНС, минаючи, навіть кивнув. Ото ж не даром він кивав…

А часто буває так, що ярличок перемінити можна. Дай голові чи секретареві 25 – із міцного середняка у тихі бідняки запишуть. Позич нишком 50 та довгий могорич постав – і з куркуля у бідні середнячки поставлять.

А з цього виходить мало втішного для комуністів та розір для господарства. «Куркулі» порозумнішали:

– Як влада проти нас, так і ми для неї. Хай незаможники годують комісарів. Побачимо, до чого доправують.

Прийшла весна, а в селі і зеренця не найдете, бо в куркулів забрали, незаможники не мали, а середняки, після всіляких обкладань, ледве дихають.

Голодний бідняк до куркуля «прийдіте поклонімось»:

– Продайте, – просить.

– Боюся спекуляції, патента припаяють.

– Позичте, ось свідки, що віддам.

– Я голосу не маю по судах тягатися.

– То так дайте, діти з голоду пухнуть.

– Мене розкулачили. Я сам не маю. Я ворог ваш, на вас робити годі.

І не роблять, не сушать голови господарством, п’ють, гуляють… А земля стоїть не орана, худоба збувається, господарство нищиться, село убожіє, казна прибутку дістає щоразу менше і сходить на пшик.

Прийшла дружина. Став малювати їй про свої поневіряння. Багато картин-примар засіло в пам’яті з епопеї каторги. Будучи в Усевлоні та в дорозі, я нотував собі, якими фарбами розповідатиму їх вдома. Але, познайомившися з тутешніми умовами, я зм’як, мої жахи-образи, зарисовані кров’ю страждань, розпуки, зблідли у фарбах, втратили жахливість. Я з неохотою про них розповідав.

– Як же в тебе справи? Не звільняють з посади?

– Словами ніби не чіпають, але поглядами підказують, мовляв, зійди з очей сама, тебе не терпимо.

– А як учительство ставиться?

– Співчуває від усієї душі, та боїться виявити прихильність. В темнім кутку кожне заговорить, жаліє, питає про тебе, а при людях, на конференції, на зборах, тікають, як від прокаженої. Та й нема чому дивуватись. Не одного вже викликали до ГПУ й закидали підтримку, солідарність зі мною. Прочистити треба, кажуть, нашу школу, петлюрівщиною тхне. Особливо накинулись були, як ми не переходили на п’ятиденку. Біда була: Наросвіта приписує запровадити п’ятиденний тижневий калєндар праці, а батьки ніяк дітей в неділю до школи не пускають. З місяць школярів виконавцями зганяли.

– Значить, і в школах п’ятиденний тиждень?

– Ще й який! Наказали скасувати назви днів «неділя, понеділок, вівторок» і т. д., а натомість запровадили нові назви: праця, молот, серп, сніп, сонце. Сонце – день відпочинку. Мороки з цими назвами, як і з усякими змінами. В зв’язку з політехнізацією школи, цілу весну наука провадилася на полі. Школу записали в колектив і виділили нам на обробіток 4 десятини буряка. Діти два місяці мусіли сапати як під батьківським батогом, бо праця на полі – найголовніша нота в школі. Батьки кленуть школу й нові порядки, панщиною, каторгою називають, дітей не посилають в школу, хай, кажуть, вдома сапає, а з Наросвіти наказ за наказом, щоб відвідування дітей не зменшувалось. І вчителям хоч плач – тиснуть з двох боків. Цілу зиму проволокли з соцсоревнованієм, вся весна пішла на сапку буряків та на посівкампанію, а на науку нема часу. Чого навчились діти в 1-й громаді, те забули в 11-й.

– Виходить, добираються й до школи?

– Ще й як! Найбільше допікає «легка кавалерія». Жити не дає. Тут доходять до наглости нестерпної. Позбирають з вулиці неписьменну ледач, натуркотять їй у парткомі і пускають «нальотами» та «вилазками» по школах «провітрити» атмосферу «заскорузлих» педагогів. Якісь неуки, що, крім азбуки комунізму, чи лікнепу, більше нічого й не бачили, тепер покликані оживляти роботу школи!.. Раз влетів до нас загін таких шмаркачів: двоє жиденят, дві женделегатки та комсомолець Хаїм. Вскочили до помешкання і, не кажучи нікому нічого, як чекісти з арештом-обшуком, давай нишпорити, рознюхувати дух, перечитувати плякати, гасла, перевіряти книжки. Вгналися до мене в залю, навіть не привітались, хто вони й чого, і зразу дітей розпитувати: «А що говорить вчителька про церкву, Бога, а як розповідає про буржуазію, чи часто згадує про Петлюру?» Одна з делегаток вихопилась: «Чи задоволені ви, діти, своєю вчителькою, чи може хотіли б її змінити?» Я скипіла. Ах ти ж нечвидо!