Рафаелло Джованьолі - Спартак

Його шия, голова, струнка й мужня атлетична фігура була невигідним контрастом для Марка Красса, людини середнього зросту і дещо гладкої.

Спартак уважно розглядав суворі й різкі лінії смаглявого, суто римського обличчя Красса, його коротку шию, широкі плечі й міцні, але криві в колінах ноги, а Красс милувався величною поставою, спритністю рухів і красою геркулесової статури Спартака, шляхетністю його високого чола, очима, в яких світилися чесність і прямота, як і у всіх рисах його прекрасного обличчя.

Найдивнішим було для Красса, і він дуже через це злився на самого себе, що він ніяк не міг позбутися почуття глибокої поваги, що йому мимовільно вселяла ця людина. Першим порушив мовчання Спартак, м'яким голосом запитавши Красса:

— Скажи, Крассе, чи не здається тобі, що ця війна занадто затяглася?

Римлянин зам'явся, зволікаючи з відповіддю, а потім сказав:

— Так, вона тягнеться надто довго.

— Чи не здається тобі, що ми могли б покласти їй кінець? — знову запитав гладіатор.

Жовтувато-сірі очі Красса метнули яскраву іскру, і він запитав:

— Але як?

— Уклавши мир.

— Мир? — здивовано перепитав Красс.

— А чому б і ні?

— Та… тому що… яким же чином можна було б укласти цей мир?

— Іменем Геркулеса! Так, як належить укладати мир воюючим сторонам.

— А, — вигукнув Красс із глузливою посмішкою, — так, як укладали мир з Ганнібалом, з Антіохом, з Мітрідатом?..

— А чому б і не так? — з ледве помітною іронією запитав фракієць.

— Бо… бо… — з відтінком презирства, а разом з тим і зніяковіння відповів римський полководець. — Бо… Хіба ви воююча сторона?

— У нас зібралося багато народів, що воюють проти римської тиранії.

— Он як! Присягаюсь Марсом Карателем, — глумливо вигукнув Красс, заклавши ліву руку за золотий перев'яз, — я завжди вважав вас нахабною юрбою підлих рабів, що обурилися проти свого законного володаря.

— Підлих, кажеш? — спокійно відповів Спартак. — Ні, ми раби вашого несправедливого й безглуздого насильства, але не підлі… А щодо законності вашого права володіти нами, то краще облишмо цю розмову.

— Отже, — сказав Красс, — ти хотів би укласти мир із Римом, так само, якби ти був Ганнібалом або Мітрідатом? Які ж провінції ти хочеш отримати? Яке відшкодування ти вимагаєш за військові витрати?

Очі Спартака спалахнули гнівом. Він уже відкрив було рота, щоб належним чином відповісти Крассу, але, підніс ліву руку до губ і стримався. Кілька разів провів він правою рукою по чолу, а потім сказав:

— Я не збирався ні сперечатися з тобою, Крассе, ні ображати тебе, ні вислухувати твої образи.

— А тобі хіба не здається образливим для величі римського народу домовлятися про укладання миру з рабами й гладіаторами-заколотниками? Треба народитися на берегах Тибру, щоб відчути ганебність такої пропозиції! Ти, на жаль, не народився римлянином, — хоча заслуговував би на це, Спартаку, запевняю тебе, — і не можеш повністю зрозуміти й оцінити всю вагу великої образи, якої ти мені завдав.

— А тобі твоя гордість, властива від народження латинській расі, не дозволяє зрозуміти образу, завдану не мені, не моїм товаришам по зброї, а роду людському, великим богам, адже ти вважаєш усі народи на землі нижчими расами, швидше близькими до тварин, аніж до людей.

І знову в картинній галереї запала мовчанка. Після декількох хвилин міркування Красс звів голову і сказав, дивлячись на Спартака:

— Ти вкрай виснажився і просиш миру, бо більше не можеш пручатися. Гаразд, які ж твої умови?

— У мене шістдесят тисяч вояків. І тобі, й Риму відома їхня хоробрість… По всій Італії стогнуть мільйони рабів, закутих вами в ланцюги. Усі вони постійно поповнюють і поповнюватимуть мої легіони. Війна триває ось уже три роки і, можливо, триватиме ще десять, вона може перетворитися на полум'я, що спалить Рим. Я стомився, але не знесилений.

— Ти забуваєш, що Помпей вже йде з Самнія зі своїми легіонами і що з дня на день у Брундизії очікують на Лукулла з військами, що боролися проти Мітрідата.

— Присягаюсь богами, велику честь робить Рим гладіаторам! Ви змушені послати проти них усі війська держави, а проте не бажаєте укласти з ними мир!

І після хвилинного мовчання Спартак додав:

— Коли Красс, Помпей і Лукулл із трьомастами тисячами воїнів отримають наді мною гору, то славу за цю чудову оборудку, — якщо перемога над гладіаторами може взагалі принести славу, — доведеться ділити між Лукуллом, Помпеєм і Крассом.

Римлянин кусав губи: фракієць уразив його у найболючіше місце. Опанувавши себе, Красс запитав:

— Які ж ти пропонуєш умови? Я хочу дізнатися їх.

— Армія наша буде розпущена, римський сенат урочисто пообіцяє пощадити всіх моїх товаришів по зброї, всі вони, як ті, хто були колись гладіаторами, так і ті, що гладіаторами не були, будуть відправлені окремими підрозділами в усі школи й цирки Італії. Я і ті деякі з моїх товаришів, що були до війни рудиаріями, а також усі офіцери до центуріонів включно будуть вважатися рудиаріями.

— Я волію розділити славу з Лукуллом і Помпеєм, аніж приймати такі умови.

— А якби ти побажав укласти мир, які були б твої умови?

— Ти й сто вояків твоїх, на твій вибір, отримуєте волю, а інші повинні будуть скласти зброю й віддатися на волю переможця, їхню долю вирішить сенат.

— На таких… — почав був Спартак, але Красс, перервавши його, продовжував:

— Або ж, якщо ти стомився, то залиш їх. Тобі дадуть волю, громадянство, ти отримаєш чин квестора в одній з наших армій. Військо гладіаторів без твого вмілого керівництва прийде в повний розлад і через тиждень буде розгромлене.

Обличчя Спартака спалахнуло. Насупивши брови, він ступив два кроки в напрямку до Красса, і ледве стримуючись, гнівно мовив:

— Дезертирство… Зрада… Таким умовам я віддаю перевагу смерті з усіма моїми побратимами на полі битви.

І,