Рафаелло Джованьолі - Спартак

став цілувати палко, несамовито, шалено. Хтозна, де літали його думки? Хтозна, які райдужні видіння він бачив тепер… Хтозна, яким чудовим маревом він насолоджувався в цю мить…

Думки його текли, сумні й сповнені ніжності, але, нарешті, отямившись, він обтер очі, ще раз поцілував папірус і, згорнувши його, сховав у себе на грудях. Потім, одягнувши обладунки, узявши меч і щит, гукнув свого контубернала й наказав йому підвести коня, а вершникам передати, щоб вони були готові рушати за ним. Через півгодини, попередньо поговоривши із Граніком, він поскакав галопом із табору на чолі трьохсот вершників. Через кілька хвилин після від'їзду Спартака в його намет увійшла Мірца, а слідом за нею Арторікс. Юнак благав і заклинав дівчину відкрити йому причину, що заважає їй стати його дружиною, Мірца ж, як завжди, мовчала, важко зітхаючи й проливаючи сльози.

— Я не можу більше так жити, повір мені, Мірцо! — говорив галл. — Не можу більше, клянуся тобі життям Спартака, що для мене набагато дорожче за моє власне, бо воно для мене священне. Клянуся, що в моїй любові до тебе, у моїй пристрасті немає нічого ницого, жодної слабкості людської. Вона стала величезною, вона заволоділа всіма моїми почуттями, всім моїм єством, всією душею. Коли мені стане відомо, що відвертає тебе від мене, що накладає на тебе заборону стати моєю, може… хтозна?.. може, мене переконає ця непереборна необхідність.

Арторікс говорив із глибоким хвилюванням, щиро і палко, голос його тремтів, обличчя зблідло. Перед Мірцою стояв чоловік, який говорив серцем. Вона була розчулена й переживала велике, невимовне горе.

— Арторіксе, — сказала вона крізь сльози, — Арторіксе, благаю тебе іменем богів твоїх, заради твоєї любові до Спартака, не наполягай, не розпитуй мене більше. Мені так важко! Якби ти тільки знав, якого горя ти мені завдаєш, о Арторіксе!

— Вислухай же мене, Мірцо, — сказав галл у пориві палкої любові, — вислухай мене. Клянуся тобі, я більше не можу жити. Бачити твоє чарівне обличчя, милуватися чистим сяйвом, яке випромінює твій погляд, твою ніжну, лагідну посмішку, знати, що я міг би бути володарем цього скарбу добра, і відмовитися від усього цього, — це понад мої сили. Якщо ти не відкриєш мені таємниці, краще мені померти, аніж жити!

І із цими словами Арторікс вихопив з-за пояса кинджал і змахнув ним, збираючись нанести собі удар.

— Ні, ні, іменем великих богів! — вигукнула Мірца, благально склавши руки. — Ні! Не треба! — І додала: — Я віддам перевагу безчестю… перед тобою… волію втратити твою повагу до мене, аніж бачити твою смерть! Зупинися… вислухай мене… Арторіксе… я не можу бути твоєю, бо я не варта тебе… я помираю від сорому… але ти все дізнаєшся, мій коханий, обожнюваний Арторіксе!

І, затуливши обличчя руками, вона гірко заридала, потім квапливо заговорила:

— Рабинею… під батіг мого пана-звідника… катована різками, я належала іншим… — вона зупинилася на мить, потім ледь чутно додала:

— Я була… блудницею!.. — і знову заридала, низько схиливши голову й затуливши руками обличчя.

По цих словах обличчя Арторікса потемнішало, очі зблиснули від нестримного гніву, і, піднявши руку, що стискала кинджал, він крикнув потужним голосом:

— Хай будуть прокляті ці підлі торговці людьми… Хай буде прокляте рабство!.. Хай буде проклята людська жорстокість!..

Потім, вклавши кинджал у піхви, він кинувся до ніг Мірци, схопив її руки й, вкриваючи їх поцілунками, у пориві великої любові вигукнув:

— О кохана, не треба плакати… не плач! Ну, що ж? Хіба через це ти менш чиста, менш прекрасна в моїх очах, ти, жертва римського варварства? Вони отримали владу над твоїм тілом, але ніхто й ніщо не могло заплямувати чистоту твоєї душі.

— Залиш, залиш мене, дай сховатися від себе самої… — шепотіла Мірца, намагаючись знову затулити руками своє обличчя. — Тепер я повинна уникати твого погляду, я не можу витримати його. — Вона побігла у відгороджений закуток намету і кинулася в обійми Цетуль.

Арторікс із обожнюванням дивився на полотно, за яким зникла дівчина, потім вийшов, зітхнувши з полегшенням, бо те, що Мірца вважала непереборною перешкодою, Арторіксові нею не здавалося.

Наступного дня, щойно зійшла зоря, Марку Крассу, що розташувався табором в Оппіді Мамертинському, на відстані одного переходу від табору гладіаторів, принесли дощечку привезену ворожим вершником, гінцем Спартака. На дощечці було послання, написане грецькою мовою:

«Марку Ліцинію Крассу, імператорові, від Спартака привіт.

Мені необхідно зустрітися з тобою за десять миль від твого табору й за десять від мого. На краю дороги від Оппіда стоїть невелика вілла, що належить патрицію з Венусїї, Тітові Оссилію. Я перебуваю на цій віллі із трьомастами вершниками. Чи не викажеш мені таку милість приїхати сюди з такою ж кількістю своїх вершників? Звертаюся до тебе з усією щирістю, по честі, покладаючись також і на твою чесність.

Спартак».

Красс прийняв пропозицію гладіатора. Він покликав до себе вершника, що доставив дощечку, велів йому повернутися до Спартака й передати, що за чотири години він, Марк Красс, прибуде на побачення в призначене місце зі своїми трьомастами вершниками й так само, як Спартак поклався на його слово честі, довіряє й він Спартаку.

У той же день через три з половиною години, тобто за дві години до полудня, Красс з'явився на віллу Тіта Оссилія на чолі загону кавалерії. Біля ґрат вілли його зустріли начальник кінноти гладіаторів Мамілій, що супроводжував Спартака, центуріон і десять декуріонів загону.

Виказуючи Крассу належні знаки поваги, його провели через вітальню палацу, потім через атрій коридором, що вів у невелику картинну галерею. Почувши шум кроків, на порозі галереї з'явився Спартак; він жестом наказав гладіаторам вийти, і, підносячи праву руку до губ на знак вітання, промовив: «Привіт тобі, славний Марку Крассе!» — і з цими словами відступив у глиб галереї, даючи дорогу римському полководцеві. Той поштиво відповів на уклін і сказав, входячи в галерею: «Привіт і тобі, доблесний Спартаку!»

Полководці стояли один навпроти одного, кожен мовчки розглядаючи опонента. Гладіатор зростом був на цілу голову вищий за патриція.