Андрій Якович Чайковський - На уходах

— От спитав! Словеса господні читаєш, а питаєшся, чи злючі гадюки! Вкусить раз та й пропав, а знахаря, що гадюку замовляє, під рукою не маєш.

— А є справді такі знахарі?

— Певно є. То старі люди бувалі і на усіх хворобах знаються. Наш пан сотник такого держить, а він у всіх у великій ласці. В спокійну пору то він бджіл доглядає, а коли трапиться такий час, що хвороба на людей зайде, або гадюки розведуться, тоді вже йому спокою нема. Вважайте хлопці, щоб йому у чим-небудь не спротивитись. Він дуже сердитий і воркотун страшенний, але мудрий, страх мудрий, усі зілля знає, яке до чого Господь сотворив.

— А як його кличуть?

— Кличуть його Микитою, або таки просто дідом пасічником. А які він меди уміє виварювати, то лиш язиком облизуйся.

Поки так балакали, каша зварилася. Семен кинув в казанок добрий кусок сала і всипав солі до смаку. Ізняли казанок з огню і поставили його у воду, щоб каша простудилася.

— Пшоняна каша довго придержує жар, — попередив Явтух, — бережись, не жалуй вітру з-під носа, а то попечеш рота, що й цілий тиждень нездужаєш їсти.

Явтух добув з воза пляшку горілки запіканої медом і стали частуватися.

— А ви, хлопці, вибачайте та й води напийтесь. Горілка не для дітей.

— Ми би й так не пили, — відповів Андрій.

— Пили чи не пили, а я не дам. Сідайте їсти, в кого є ложка, а у кого нема, най їсть долонею або постолом.

— А може би, ми скупались? — питає Андрій.

— А купайтесь, тут ніде не глибоко, не втопитеся.

Хлопці розляглись і пішли у воду, яка в одному місці була їм у пояс. Козаки не втерпіли, і заки засіли до каші, викупалися теж.

Зараз по обіді їхали далі. Тепер змагали просто на північ.

Вже добре смерклося, як стали на ніч. Явтух запорядив, якою чергою мають вночі сторожити. Назбирали багато сухого бадилля, щоб було чим цілу ніч палити. Повпинали коней на припони і стали варити вечерю. Ніч була напрочуд гарна. Темно-голубе небо засіялось густо золотими зірками, які мерехтіли, наче свічки у церкві. Явтух порозстеляв кожухи на землі і усі полягали. В повітрі було тихо.

Недалеко перекликались перепілки, десь з болота обзивався гупало своїм грубим голосом, інколи закурликав журавель, заскиглила чайка.

— Ви, хлопці, спатимете на возі, буде вам цілком безпечно. Та заки ляжеш спати, прочитай мені вечірню молитву, знаєш? На сон грядучий. Я хочу знати, чи так воно написано в книжках, як ми, прості люди, молимось.

— Добре, прочитаємо, хоч би й зараз.

— Ти підожди, голубе, перед вечерею не слід говорити молитву на сон грядучий. А не лячно вам, хлопці?

— Чого ж лячно? Я вже ночував з дядьком Касяном у степу.

— А вовкулаки, а відьми не боїтесь? — питав Степан.

— Чого ти дітей лякаєш проти ночі? — сказав Явтух. — Що у степу відьма робила б?

— Як що? Відьми усюди заходять, куди їй завгодно. Сяде на мітлу та й їде, як вихор.

— На відьомські зборища, а більше нікуди нема в неї діла.

— Говори своє, а відьма усюди своє діло має. Мій дід таке розказував: у їхньому селі жила стара відьма, Одаркою звалася. Вона робила в селі, що хотіла, а найбільше пакостила людям через те, що відбирала коровам молоко.

Було трафиться корова гарна, здорова, з великим вим’ям, а прийдеш доїти її, то молока буде капочка. А мій дід зайшлий був, значить не з того села. Чоловік бувалий і з великим розумом. Люди йому про своє нещастя розказують, а він но підсміхається, та на ус мотає: «Побачите, добрі люди, що з весною того не буде, а відьмі усі чорти з самим люципером нічого не поможуть». Та люди не повірили, бо знали, що Одарці нічого не станеться. Вже знахарів з далеких сторін спроваджували й з іншими відьмами радились, добре їм за се платили, нічого не помогло. «Вона, — кажуть, — старша від нас і дужча».

Прийшла весна. Люди стали виганяти корів на пашу.

А дід, було, устане ще раніше і вийде на леваду. Дивиться, а Одарка цілком гола ходить по траві, де корови мали пастися, шепче свої чортячі молитви та усе якимось полотенцем по траві б’є, та все в один бік. А мій дідусь слідком за нею, шепче собі Отченаші та полотенцем по траві загортає, та усе у другий бік. Перейшли так цілу леваду. Одарка до хати, а дід став під дверми тай дивиться крізь дірку. Відьма завісила полотенце на кілок та стала скубти, начеб корову доїла. А тут не молоко, а кров у скопець ллється.

Відьма скрикнула і закляла усіма чортами: «Ото мені якийсь поганець наробив, та провчу я його, провчу!» — закричала та як кинеться у двері. Дід налякався та й на втеки. Заки відьма відчинила двері, бо дід підпер двері кілком, то вже далеко був, і відьма не помітила його. Того дня жінки надоїли повні скіпці молока, а відьма тим так зажурилась, що до вечора і околіла.

— Так твій дід знахар був, чи що? Звідкіля такої штуки навчився?

— Він козакував, під Москву заходив і там від якоїсь відьми сього навчився. Він її з якоїсь пригоди освободив, та я того добре не знаю.

— А у книжках, що про відьом говориться? — питає Явтух.

— У Святім Письмі написано так, що коли Господь потручав гордих янголів у пекло, а то ще перед Адамом було, то від того чорти на світі взялись. А коли Ісус Христос наш спаситель освободив світ від диявольської сили своєю кров’ю, то