Андрій Якович Чайковський - На уходах

обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, начеб під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та нічого з того.

— Се, дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче.

Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала.

— От матимемо обід, — сказав Явтух. — Зараз її справимо.

Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі.

Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говорити. Сходило сонце. Його яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуса вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на юзі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати.

Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. Їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце, і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза хурчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну.

Спали, як після купелі.

Прокинулись усі від того, що віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком, їм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза.

— Ну, доїхали ми, доїхали. А ти, йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана. — Такий з тебе погонич.

— А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сцділи напереді?..

— А що, хлопці, вам нічого не сталося?

А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуса і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі.

— Ось клопіт, люльку згубив. Прийдеться без люльки їхати ще півтори доби.

— Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо, — потішали його хлопці і стали в траві порпатися.

Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило.

— А ну-те, хлопці, відвернемо воза.

Усі три підперлись, і поставили воза на колеса.

Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був беріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий.

— Гарні коні, козацькі коні, — хвалив Явтух, — як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу.

Але кози на возі не було.

— От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух.

— Усі ми грішні, — сказав Семен, — та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював.

— Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове праю, і мені, і тобі, і усім належиться шмат м’яса, а він ось що вигадав: його коза!

— Візьми й мій пай, — говорив Семен, — тобі дарую.

Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було.

— Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А се ж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили.

— А ось, дядьку, твоя люлька, — сказав Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави.

— Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного, — вже зовсім подобрів Явтух. — Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати.

Варіть швидко обід!

За той час напоїв Степан коней і пустив пастися. Семен розклав огонь і завісив казанок на кілках та влив води.

Явтух узявся зараз за люльку. Усім було весело. Вода стала закипати. Всипали туди пшоняної каші. Хлопці стали качатися у високій траві.

— Йдеш ти один з другим! — гукав Явтух. — Зараз устань, хочеш гадюку натоптати, тоді й живого не довезу до хутора. Хіба в степу не бував, коли не знаєш. У степу, коли хочеш лягати, то перш усього овечий кожух простели.

Гадюка не любить овечого духу і не підповзе. Не один козак пропав від гадюки ні за цапову душу.