Андрій Якович Чайковський - На уходах

— Еге ж, — каже Явтух, — воно так і є. Чорт не такий страшний, як його малюють, ніж такий сильний. От собі куцохвостий збитошник, що людям пакостить, на гріх наводить, але хто на Бога уповає і розум має, то так чорта убере в шори, як має бути, а то і цілком боки помне. Я се добре знаю.

За нашим селом є глибока балка, берегами поросла лісом. Там у землянці жив старий козак-запорожець Созон Черепаха. Йому було більше сто років з роду. Той то вмів чортяк уговкувати. Було, скачуть біля нього, мов цуцики, усе для нього роблять, воду носять, дрова рубають, їсти варять. А він лише візьметься під боки, люльку покурює та лиш приказує, воловодить ними, як турок невольниками.

А хай би котрий не послухав! Піймає за хвіст, а так випарить, що Господи! Було, йдуть люди опівночі і слухають, як старий вередує: «Ти, антипку, чи як там, чом сьогодні не скосив левади, хочеш, щоб відтак дощі пішли та й сіно замокло?» Чортяка мимрить там щось гугнявим голосом, а старий за хвіст, та за палицю, та періщить, аж лускіт йде по балці, а чортяка пищить, скиглить, мов бита собака. А Созон поки не відчислить свою сотню, чи кілько там йому присудив, то й не пустить з рук.

— Еге ж, відчистять йому по смерті чортяки у пеклі удесятеро. Він певно свою душу чортяці записав, — каже Семен.

— Не говори так, не зневажай праведника. Созон добрий чоловік був, людям помагав, у церкву ходив, богомільні книги читав, і в покаянню помер. Усі люди його знали.

— Хіба ж чортяка так ні за що, ні про що чоловіка слухати буде? Зажадає він відтак великої заплати, що не говори.

— А я кажу, що буде служити на самі побої, лише треба знати спосіб, як його приборкати.

— Я в те не вірю.

— Як собі хочеш, а я вірю, лише що мені Господь такої віри не дав, то я так не потрафлю, а другим Бог таке дав, що вміють чортяку осідлати.

Довго у ніч балакали. Степан став говорити казку. Від його одноманітного говорения хлопцям захотілося спати і полізли на віз під покривала. Довго ще чули голос Степана.

До оселі сотника Тараса Жмута треба було ще один день проїхати, щоб під вечір поспіти. Тепер уже околиця змінилася. По дорозі надибали череди рогатої худоби, отару овець, табуни коней, їх доглядали чабани на конях. На місці степової високої трави простягались широкі лани пшениці, жита, вівса, баштани з солодкими кавунами.

Здибали пасіки, а далі переїздили через густі гарні козацькі оселі. Таких сіл Івась з роду не бачив. Вони не були похожі на Гаврилівку. Там було усе убоге, усе марне під панською кормигою. Там усі мусили йти на панщину, у кого лише була до праці сила. Ніхто не був безпечний, чого від нього ясновельможний пан або його помічник забажає. Тут, на вольних запорозьких землях, було зовсім не так. Хатки білі, гарні, веселі стоять собі рядком при дорозі, усі до сонця. Усі серед гарних садочків, посеред розкішних огородів з усякою яриною. Народ веселий, співучий, бо кожен робить сам на себе і не мусить своєю кервавицею з паном ділитися.

Кожний платить свій пай на громаду та й усій повинності кінець. Діти бігають собі по селу, а собаками граються і нікому на думку не прийде лякати їх паном, бо пана вони ніколи не бачили.

Бачучи таке, Івась не міг з дива вийти. Він часом сам, ще як зовсім малим був, утікав перед двораками у кропиву, добре не раз попарився, а боявся плакати. Бо не раз таке було, що дворак, йдучи селом, упоре ні за що хлопську дитину нагайкою лише для того, щоб почути, як воно плакати буде, а ніхто за ним не постоїть, бо усі двораків бояться більш самого диявола.

— Так у сих сторонах нема панів? — питав Івась Явтуха.

— Ге-ге-ге, синку мій, тут вольні запорозькі землі. Не на те наші батьки кидали свою землю, у пустий степ ішли, не на те свою кров проливали в боротьбі з ордою, землю сю своїм потом справляли, щоб панам служити. Вони ж від панів утікали. Краще їм було загибати, як коритися і на пана робити.

— А може, й сюди колись пани зайдуть. У нас говорять старі люди, що колись теж свобода була, та опісля прийшли пани, й усе загорнули під себе, а народу підданців повернули.

— Там їм ближче було, а тут вони сього не докажуть.

Хай попробують. Тоді усе Запоріжжя повстане, як один чоловік та всіх віддадуть татарам. Пробували вже того пани не раз, так поки степ перейшли, то усі погинули, як ті руді миші. Степ треба знати так, як його наш брат, козак, знає, треба навикнути до голоду, і холоду, і спраги, а без того небезпечно.

Серед тих розкішних розмаєних сіл було весело їхати.

Не можна було ніяк зі шляху збитися, ані лякатися якоїсь небезпеки. Тепер Семен міг сидіти на возі і дрімати доволі. І коли прийшла пора обідати, не треба було розкладати вогонь серед степу і варити страву. Тепер могли заїхати до якоїсь господи по дорозі і дістати усього.

Вже сонце стало хилитися до заходу, як Явтух показав рукою на село Михайлівну, куди саме вони їхали. Було видно високі верби, освітлені жовтим промінням призахідного сонця. Коні почували себе близько своєї оселі і стали гнати щосили.

В’їхали в село таке саме, як ті, що їх минули. В село вела широка дорога обсаджена деревиною. До полудня біліли веселі козацькі хати. По вулиці