Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

хотілося міркувати про цю справу, і він вирішив пустити все своїм плином.

Та й що він міг удіяти? Майже нічого. Він не сумнівався в тому, що десь біля його будинку чатували агенти таємної поліції, готові супроводжувати його, куди б він не пішов.

Не могло бути й мови про те, щоб вирушити на бульвар Курсель у гості до головного доповідача і тим більше йти до університету й чатувати на Ніколь Прієр. Вона могла б одразу гукнути на допомогу, і Мегре опинився 6 У кумедному становищі.

А чи дадуть йому змогу знову завітати до Франсуа Мелана? Навряд. Він не був певний, що зміг би зайти до квартири Манюєля. Дзвонити йому було б теж безглуздо, бо він сам наказав записувати на магнітофон усі телефонні розмови власника «Золотої підкови».

— Я вже поклала цукор… Обережно, вона гаряча… Пані Мегре з потайною тривогою дивилася на свого чоловіка, намагаючись усміхатися.

— Не турбуйся, пані Мегре… Ми ще повоюємо!

Він називав її так лише тоді, коли був у доброму гуморі, і це здивувало жінку.

— В тебе зовсім спокійний вигляд.

— Я сам спокійний.

— Коли подивитися на тебе, то не повіриш, що в тебе якісь неприємності…

— Вони скінчаться… Так чи інакше.

— Ти кудись ідеш?

— Піду трохи прогуляюся…

— Ти певний, що це безпечно?

— Обіцяю тобі переходити вулицю лише при зеленому світлі…

Вона все-таки відчула, що чоловік намагається приховати свою схвильованість. Мегре уникав її погляду і з блаженним виглядом смакував каву.

— Ти щось купила на вечерю?

— Я подзвонила до крамниці… Все уже принесли… Ти хочеш знати меню?

— Ні. Я люблю несподіванки…

Не встиг він пройти і сотні метрів, як, обернувшись, одразу вгледів шпигів. Вони неприродно заметушилися й почали жваво жестикулювати, немов гаряче про щось сперечалися.

Комісар не міг поскаржитися, що його недооцінюють: двох агентів висилали лише тоді, коли злочинець вважався особливо небезпечним.

Він бачив їх уперше: таємна поліція здавна була підпорядкована міністрові внутрішніх справ.

Дійшовши до Бастілії, він уже був надумав, як позбутися хвоста. Але це був би аж надто жорстокий жарт, зовсім не по-товариському. А що, як у них малі діти?! Мегре махнув рукою і відмовився від свого блюзнірського наміру.

Потім підійшов до кіоска і, купивши кілька вечірніх газет, майже цілу годину просидів на лавці під платаном, немов старий рантьє.

Додому він повертався бульваром Бомарше та вулицею Шмен-Вер. Агенти невтомно йшли слідом.

До вечора ще залишалося багато часу, і Мегре вирішив прийняти душ та причепуритися.

Пардон так і не подзвонив.

Подружжя прибуло рівно о восьмій, і всі одразу сіли до столу. Пані Мегре подала суфле та смаженого півня у вині по-гальському.

— Мені довелося довгенько поморочитися, поки я натрапив на. одного добродія, який знає вашого стоматолога… Я вам потім розповім…

— А ви пригадуєте нашу останню розмову?.. Про викінченого лиходія?.. Про зло заради зла?.. Я тоді вам відповів, що такого не буває… Тепер я не певен цього..

Він не хотів говорити про це за столом. Дочекавшись кави, чоловіки взяли свої чашки й подалися до кабінету.

— Сподіваюсь, наші дами не заперечують?

— Якої вам наливки — малинової чи сливової?

І немов наперед знаючи думку свого друга, Пардон відповів:

— Ні тієї, ні другої…

Так само, як і під час їхньої останньої зустрічі, за відчиненим вікном густішали сутінки, але небо було чисте і ніщо не віщувало грози.

— Лише після п'ятого чи шостого дзвінка мені порадили звернутися до одного добродія, якого я давно знаю… Колись я досить активно залицявся до його сестри і, якщо не помиляюсь, був навіть ладний одружитися з нею…

Щоправда, відтоді минуло понад тридцять років, і а зовсім утратив їх із поля зору… Виявляється, цей Вів’є живе за два кроки від мене, на бульварі Вольтера… Між двома візитами я забіг на хвилинку до нього… Він зараз уже професор стоматології і добре знає Франсуа Мелана… Це його вихованець…

Пардон замовк і глянув на комісара довгим допитливим поглядом.

— Він вас дуже цікавить?.. Ідеться про карний злочин?

Комісар запалив люльку, затягся і, видихнувши хмарку сизого диму, тихо промовив:

— Або я дуже помиляюсь і муситиму розпрощатися з роботою, або я маю рацію, і тоді переді мною найцікавіша справа за всю мою кар'єру…

— Мелан причетний до цієї справи?

— Мало сказати причетний… Без нього її не було б!

— Кумедно!

— Чому?

— Бо між тим, що ви сказали, і тим, що я почув од Вів'є, існує певна спорідненість. Ви були у Мелана?

— Еге ж… Цього ранку, під тим приводом, що в мене болять зуби.

— Він високий, рудий, дуже короткозорий, синьоокий, з довгими руками?

— Я не зауважив, які в нього руки.

— Що він вам сказав?

— Що в мене цілком здорові зуби.

— Якщо вас цікавить його біографія, то можу сказати, що він дуже темного походження… Він зріс у родині наймита… В їхньому селі Мелани були найбідніші, і до того ж батько мало не щодня напивався… В них було п'ятеро дітей… У Франсуа Мелана десь іще має бути сестра, на два-три роки старша за нього… Про все це Вів'є дізнався вже після того, як він зустрівся зі своїм студентом…