Аркадій Олександрович Вайнер - Ліки від страху

першою жертвою своєю ви обрали дільничного інспектора Позднякова. Правильно все я розповідаю?

— Дурниці, звичайно, але просто цікаво. Адже зразу ж видно протиріччя! Навіть якщо жартома припустити, що ви маєте слушність, то навіщо ж мені було нападати на Позднякова? Жоден вовк не полює в своєму селі!

— Е, ні! То вовки, звірі обмежені. А ви людина мисляча, і розбійний задум у вас був точний. Річ у тім, що Поздняков вам дуже заважав своєю службовою настирливістю і ви його побоювалися всерйоз. Це раз. Зате ви дуже добре знали звички Позднякова, деталі поведінки й легко могли розрахувати для нього пастку на стадіоні. Це два. Щоб добути посвідчення і пістолет у іншого офіцера міліції, вам треба було на вулиці його зарізати, а це не так просто й небезпечно. Тому, коли ви одержали у Александрової метапроптизол, план визрів остаточно.

Коли я згадав Александрову, обличчя Чебакова мимоволі смикнулося — він зрозумів, що справи його кепські. Я, наче нічого й не помітив, вів далі:

— З того моменту, як ваші спільники, яких ви навели на Позднякова, мало не отруїли його, забравши пістолет і посвідчення, ви всі разом перетворились на банду. І почали грабувати людей, принижуючи їх, мучачи і паплюжачи при цьому й ім'я радянської міліції.

— Це ще довести треба, — сказав Чебаков.

— Не говоріть дурниць, Чебаков. Невже ви не розумієте, що, розгадавши всю цю комбінацію, я вже всі докази зберу до крихти?

— Тоді навіщо ви ведете зі мною всі ці бесіди? — стиснув він кулаки. — Хочете навтішатися перемогою?

— Яка вже тут втіха — витягти такого мерзотника на загальний огляд! Дивитися страшно. А розмовляю я з вами в надії на ваш розум, паскудний, але безумовно гострий. Я думаю, що його вистачить на один здогад…

— Про що ж це мені треба здогадуватись? Що щиросердне зізнання пом'якшує відповідальність? Від мене не діждетесь…

— Слухайте мене уважно, Чебаков, і не метушіться. Краще думайте. Це вам зараз дуже потрібно. Ситуація така: завтра чи післязавтра ваші спільники підуть брати квартиру Липкіних. Там уже сидить із засідкою капітан Поздняков, якого вам не вдалося вбити чи вигнати з ганьбою з міліції. Ваші бандити озброєні його пістолетом. Якщо під час затримання зчиниться стрілянина і кого-небудь з моїх товаришів поранять чи вб'ють, то вам, як організаторові банди, загрожує… — я зробив паузу. — Знаєте, що вам загрожує?

— А чому мені? Чому ви вирішили, що я організатор? — Його довге чорне волосся розкуйовдилося, висіло пелехами, закриваючи обличчя.

— Поправте волосся, а то мені ваших очей не видно через ці кущі.

Він слухняно труснув головою, відкидаючи назад патли, ніжним, голублячим жестом поправив зачіску.

— Я все-таки сподівався, що ви кмітливіший, — сказав я йому. — Наші суперечки зараз не мають ніякого сенсу й ніякої ціни. Та коли ви змарнуєте час і станеться страшне, вам уже й сперечатись нічого буде. Ваш розрахунок у принципі провалився…

— Який розрахунок?

— На вашу недосяжність. Ви виходили з того, що ваші спільники про вас нічого не знають і якщо їх навіть візьмуть, то вам нічого не загрожує — вони й при бажанні не зможуть сказати, як вас знайти. А викрутилось, бач, усе навпаки: ви вже, вважайте, в тюрмі, а вони на волі. Ви чоловік цинічний, тож зважте ще раз, чи є вам сенс їх приховувати, чи ні. З урахуванням можливих для вас особисто наслідків…

Чебаков закурив сигарету, руки його трусились. Він зробив кілька гарячкових затяжок, сказав, кривлячись від диму:

— По-дурному все виходить, не думав я, що ви так запосядетесь. Вам воно що? Я ж у багатих пройдисвітів здебільшого забирав…

— Ну гаразд! Теж мені Робін Гуд знайшовся. Коли піде ваша банда до Липкіна — завтра чи післязавтра?

Чебаков кинув у попільничку недокурену сигарету, скрипнув зубами:

— Де там завтра! Вони там сьогодні будуть! Вони півгодини тому туди поїхали…

Машина, пронизливо схлипуючи балонами на поворотах, мчала по вибоїстому темному проїзду, потім проскочила через місток, ліворуч заревів на насипу електровоз, замиготіли, застрибали різнокольорові вогники вагонів, і я збагнув, що ми їдемо через Ховрино.

— Швидше, він там сам, — сказав я водієві.

Шофер нічого не відповів, тільки ближче нахилився до керма, голосніше, пронизливіше заревів двигун, дужче стали бити колеса по вищербленій бруківці. Чебаков нечутно сидів, зовсім завмер на задньому сидінні між мною і лейтенантом, якого взяв із собою Чигаренков на затримання. Віталій сидів попереду і вів радіопереговори з Петровкою. Він повернув до нас свій бездоганний проділ, і в тьмяному відблиску ліхтаря, який промайнув, блиснуло на кітелі зразу багато значків, ґудзиків і медалей.

— З Петровки вже вийшла машина, і сто шістдесят сьоме відділений вислало. Та ми все одно раніше будемо. Звідси нам хвилини чотири — через звалище, повз ТЕЦ-16…

Ех, Андрію Пилиповичу, капітане Поздняков, ідуть проти тебе два озброєні бандити. Невже тобі судилося від кулі власного пістолета загинути? Ні, не вірю, встигнемо…

Чигаренков сказав лейтенантові:

— Надінь затриманому наручники й ноги про всяк випадок ременем зв'яжи. Там нам ніколи буде з ним панькатися — не до нього буде…

Протримайся ще трохи, Андрію Пилиповичу, ще кілька хвилин! Я раптом згадав із щемливою гостротою, як він, сидячи боком на стільці, розповідав мені історію про хороброго і вірного фокстер'єра, якого дурний господар загнав у борсучу нору: «Так він там і лишився…»

— Лихобори, — сказав шофер.

— Натисни, натисни, — попросив Чигаренков. — Зараз за будмайданчиком поворот праворуч, там проскочимо за школою міліції.

Машина влетіла в нешироку вулицю, і в кінці її мав бути виїзд до будинку, в якому мешкають Липкіни, де мене дожидає Поздняков і куди пішли бандити. Проїхали сто метрів, з'явилися останні будинки, і «Волга» зупинилась — дорога була перекопана газовою траншеєю. За траншеєю лежав пустир, а за ним — будинок, який мені був потрібен.

Я сказав Чигаренкову:

— Посвітіть мені, я перескочу тут, так швидше