Аркадій Олександрович Вайнер - Ліки від страху

Падає його голова на груди, і весь він ховається в стовпі полум'я, яке стугонить і гарчить, наче звір.

І пітьма безпам'ятства, мов вогонь, поглинає мене…

Машина загальмувала біля під'їзду. Тут я лишив наряд і пішов нагору. Повільно піднімався по сходах і згадував, як зовсім іще недавно — два тижні тому — спускався з квартири Чебакова і міркував про переваги ситуації, коли є багато кандидатів для примірювання незручного сірого вбрання підозрюваного. Тоді на цих сходах було дуже тихо й безлюдно — післяобідня пора, розпал робочого дня, і застати вдома можна було тільки такого дармоїда, як мій чарівний кандидат Борис Чебаков. А нині з-за всіх дверей на всіх поверхах долітав гомін, голоси, музика, невиразно жебоніли телевізори, надсадно гули безкрилі літаки-пилососи, на третьому поверсі танцювали, на другому сварилися чоловік з жінкою, хтось голосно реготав, і тоненько плакала дитина. І з усіх квартир пливли запахи їжі. Внизу смажили рибу, і гіркуватий запах міцної кави забарвлював застояне курне повітря під'їзду в коричневий колір. На наступній площадці я занурився в теплий аромат щойно спеченого тіста і згадав чомусь, як моя мати під час війни пекла нам на гасниці хліб у круглому «чуді». Пахло апельсинами, смаженим м'ясом і підгорілою цибулею. Судячи з часникової хвилі, на четвертому поверсі варили холодець. Піднімаючись по сходах, я ніби прорізав багатошаровий пиріг запахів вечірньої трапези великого трудового дому.

А з-за дверей квартири Чебакова нічим не пахло.

Я постояв перед дверима, розмірковуючи, тримає Чебаков у себе вдома пістолет Позднякова чи ні. Мабуть, ні.

Йому він не потрібен. Адже він нешкідливий, як метелик-махаон. Сволота!

Натиснув ґудзик дзвінка, і зразу ж двері відчинили, ніби чекали на мене.

— А… — сказав Пориє Чебаков і обірвав вигук, який вирвався мимоволі. Чекав він, звичайно, не мене.

— Здрастуйте, — сказав я.

— Здрастуйте, — кивнув він. — Якщо не помиляюсь, інспектор Тихонов?

— Не помиляєтесь, Чебаков. Ви взагалі рідко помиляєтесь.

— Чим завдячую? — гордо взявся в боки Чебаков; він був у красиво гаптованому халаті й золочених капцях із загнутими носками на босу ногу. Запрошувати мене в квартиру він, очевидно, не збирався — ми розмовляли в передпокої, і в своєму пишному розцяцькованому халаті й султанських капцях, під численними фотографіями й малюнками, які зафіксували його неповторні м'язи й гарно поставлені кістки, він себе, мабуть, відчував упевнено переді мною — промоклим, стомленим і голодним. Тим більше що на мені був не яскравий халат, а звичайнісінький сіренький плащик.

— Чим завдячую? — повторив він.

І з його обличчя було незрозуміло, насторожив його мій прихід чи він усе ще вважає його випадковістю. Я був майже певен, що пістолета у нього вдома немає, але давати йому бодай найменший шанс не хотів.

— Ви завдячуєте вашому дивовижному вмінню ощадливо жити, — сказав я і клацнув у кишені плаща запобіжником свого «Макарова». — Руки вгору, Чебаков! Ви затримані!

Немов сомнамбула, піднімав він повільно руки, халат на грудях розійшовся, і я побачив обтягнуті білою гладенькою шкірою круті м'язи, що перекочувалися під ним. І з піднятими руками Чебаков був схожий на одну із своїх фотографій, де він тримає над головою ядро, позуючи, певне, для якоїсь спортивної скульптурної композиції.

— Кругом! — скомандував я йому, і він слухняно й квапливо повернувся. Я обмацав кишені його халата — порожньо. — Ідіть у кімнату!

Я сів у крісло, огледівся — нічого тут не змінилося, все так само крокували по стелі чорні величезні ступні.

— Надівайте свої штани, черевики, збирайтесь, — звелів я йому.

— Руки можна опустити? — спитав він.

— Можна. Пасок від штанів не беріть, шнурки теж — все це вам не знадобиться. І краватка непотрібна, візьміть краще светра.

— Як же я піду без паска?

— Будете тримати штани руками, це стримає ваше бажання побігти і відволіче від пустопорожніх розмірковувань. Ваша найбільша біда — це пустопорожність. А як каже начальник МУРу Шарапов, з яким ви зараз познайомитесь, пустопорожній мозок — майстерня диявола.

— Може, ви вийдете, поки я штани надіватиму? Чи мені тут при вас заголюватись?

Я зареготав:

— Чебаков, невже це я чую від вас? Звідки така незбагненна сором'язливість? Давайте, давайте, без фокусів. Знаю я ваші витівки. Одягайтеся хутко.

Він сів на тахту, зняв халат, натягнув сорочку, взяв одні штани, відкинув, натягнув інші, нагнувся і дістав з-під тахти шкарпетки, присунув черевики і майже випадково підтягнув ближче гантелі.

Я постукав стволом пістолета по столу:

— Чебаков, гантелями зараз займатися не час, ви їх краще не чіпайте, повірте мені на слово. При вашому фаху велика дірка в такій чудовій фігурі може зіпсувати кар'єру. І взагалі я вас попереджаю: не надумайте влаштовувати зі мною спортивні змагання — з бігу, кидків, боротьби. Я вас просто застрелю. Зрозуміли?

— Зрозумів, — сказав він і каблуком відкинув гантелю глибше під тахту. — У мене до вас запитання.

— Прошу.

— На якій підставі ви мене затримуєте? В чому ви мене звинувачуєте? І чим доводите звинувачення?

Я подивився на нього уважно, намагаючись зрозуміти, чи питає він з метою вияснити для себе обстановку, чи це заявка до звичайної волинки, карної увертюри, коли не взятий за руку злочинець починає співати погрозливі романси про втручання прокурора, партійних органів і радянських інстанцій. І я вирішив спробувати: все-таки він іще мусить відчувати щось від несподіваності, адже він не чекав мене й почувався впевнено.

— Ви звинувачуєтесь у тому, що створили й очолили злочинну зграю, яка мала на меті вилучати гроші й коштовності у громадян шахрайським шляхом. Методом злочинної діяльності ви обрали дискредитацію органів внутрішніх справ, видаючи себе за їхніх представників. Але для цього вам потрібні були документи і зброя, звичайно, насамперед документи. Тому