Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

— Відколи ти на них працюєш?

— Ти мене не слухаєш. Я питаю тебе, хто приносить у дім гроші, хто годує тебе два роки поспіль і навіть довше, поки ти тут відпочиваєш, командуєш мною й повчаєш…

— Я відпочиваю? Гадаєш, я тут відпочиваю? Я намагаюся щось робити, щоб ми могли тут жити й надалі…

— Звісно, ти нас усіх врятуєш!

— Як ти можеш так говорити? За ці два роки я склала іспити з німецької й англійської. Я переклала три книжки…

— Ти називаєш це книжками? Ці екологічні брошурки?

— Вони вийшли в нормальному видавництві, я отримала за них гонорар.

— І скільки це було? Що ти купила в хату?

Після чергової словесної перепалки в мене не було вже сил, я впала на стілець і лише тупо видивлялася в стіну. Він вийшов і повернувся на кухню десь за півгодини. На ньому була піжама, із обличчя не сходив похмурий, набряклий вираз. Я не реагувала на те, що він говорив. Тож і він мовчав, потім позіхав і зрештою гепнув по шафці.

— Ти в це не вірив, — сказала я тихо, — ні в що з того, що ми робили, ти не вірив.

Він лише повернув голову.

Спітніла, я сіла в ліжку на початку шостої. Неприємне повернення в реальність. Мене тіпало від холоду. Петр спав, повернувшись і загорнувшись у ковдру. Я накинула на себе кілька шарів одягу й відчинила шафу. Заповнила велику валізу й спортивну сумку, знесла все, книжки, взуття й рушники, які отримала від родичів до Різдва. Сіла на повну сумку й лише в той момент помітила, що Петр сидить на ліжку, загорнувшись по підборіддя в ковдру, і стежить за мною.

— Ти хочеш піти?

— А є інша можливість?

— Я знаю одну квартиру, що звільнилася. Ми вже й зараз можемо її винайняти. Двічі-тричі з’їздимо пікапом, і немає питань.

— У такому разі я б залишилася тут.

— Гано, якщо хочеш, залишимося тут, я тільки говорю, які є можливості.

— Ти, здається, не зрозумів. Якщо ти залишишся, то я піду. Якщо підеш ти, то я залишуся тут.

Він дивився, насправді не розуміючи. У мене не було настрою пояснювати все це далі й обмінюватися думками о шостій ранку.

— Ми почнемо в іншому місці, Ганко, спочатку…

— Ти зовсім не розумієш. Я піду хоч світ за очі, але вже не з тобою.

Він не зронив більше жодного слова. Після сніданку заходився складати речі до автівки. Я пішла геть і дві години просто блукала навколо села. Коли повернулася, зеленого пікапа у дворі вже не було. На столі в кухні я знайшла аркушик.

День був довгим, у напівпорожній хаті я слухала дощ, як він бринить у жолобах, як краплі води вистуковують по оцинкованому металу. Без його речей шафи й полички на стінах були напівпорожніми. Здавалося, навіть кроки відлунують у хаті інакше. Я надягнула його старий плащ, який залишався висіти на гачку біля дверей. Пічку полишила згаслою, плита була холодною, у мийці — брудний посуд відучора. Годинами дивилася з вікна в садок на високу траву, на зарослі грядки біля паркану, повні дощової води. Увечері знадвору зазвучав знайомий звук мотора. Він стояв у дверях. Обличчя було іншим. Застиглим, наче коли уривається пружина будильника, стрілки зупиняються, і для них перестає існувати. Я навіть не підвелася з-за столу.

— Морозильник я тобі поки що залишив. У квартирі є холодильник.

Я спиралася ліктями на стіл і дивилася на шви на рукаві потертого ватника. «Я маю його зняти й піднести йому?». Відчувала, що в мене з’явився дивний пригнічений усміх на обличчі.

— Коли буде передавання хати, дай мені знати. Тут потрібно буде повністю прибрати…

Ми сказали одне одному «бувай», мій голос був слабким і безбарвним, коли почула сама себе. Він зникнув, і після приглушеного звуку мотора раптово настала дивна тиша. Щось більше не звучало, те, що цілий день крутилося в мене у вухах. Я роззирнулася. Була сама, на вулиці перестав накрапати дощ.

Нікому нічого не сказала. Навіть не було кому зізнаватися. Два дні не виходила з хати. На третій день вранці зайшов пан Тушл. Я сказала, що Петра немає вдома, більше нічого. Він не розпитував. Мав по мені зрозуміти, що щось відбувається, але потім помітила, що він і сам нервується.

— Я спробував останню річ, Ганко, — почав він зрештою.

Я бачила на його обличчі втому, таку затвердлу, застиглу втому, а очі все ще світилися, у них був блиск.