Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

— Так, так, — він слабо посміхнувся й позіхнув.

— Ви останнім часом не говорили з Адамом Ридерером? У редакції мені сказали, що він звільнився.

Він нарешті на мене поглянув.

— Я чув, що електростанція запропонувала йому місце у відділку преси.

— Що? Маячня. Він мав виїхати до Праги…

Пан Тушл нічого на це не відповів. Я розмірковувала, як останнім часом мене дратує оцей його песимізм. Ми обидвоє дивилися крізь пожовклу завісу на площу. Сутеніло, на нас чекала ще одна темна ніч. Доки не світив місяць, без електричних ламп не було видко й за крок попереду.

— Навколо села починають вештатися дивні люди.

Я повернула до нього голову.

— Учора неподалік села стояла автівка, — продовжував пан Тушл. — Фари пригаслі, я вийшов у садок і якийсь час за нею стежив. У ній сиділо двоє людей.

— Хто це були?

— Не знаю. Я хотів пізніше піти подивитися, але заснув на дивані. Спав десь до пів на другу, натоді автівка вже поїхала.

— Сталося щось?

— Уранці я обійшов площу, у Лготських на траві лежав насос. Із їхнього підвалу, він був від’єднаний, віконечко при землі розбите.

— Ви гадаєте…

— Можливо, їм хтось завадив. Хтозна, що вони забрали. Петр нічого не говорив?

— Він спав як убитий усю ніч.

— У вас у хаті є принаймні рушниця. Дідусь Петра був мисливцем.

— Немає в нас зброї, мабуть, тато Петра її забрав.

— Тримайте світло в хаті, нехай воно постійно горить. Добре також, коли з комина йде дим. Щоб знали, що там іще хтось живе.

— Ви мене лякаєте.

— Я знаю, про що говорю. Я бачив мародерство після війни, дівчинко. Коли працював на тракторній станції, ми їздили орати на Шумаву, до переселених німецьких сіл…

У глибокій темряві я поверталася додому, пройти відтинок шляху через площу було дуже страшно. Петр був у ванній, я чула, як текла вода з душу. Я збирала після нього посуд на столі. Тарілка, чашка, кошик із хлібом. Коли взяла в обидві руки каструлю, зачепила ліктем старий шкільний портфель, у якому Петр тримав папери, і скинула його на підлогу. Аркуші розсипалися. Я вхопила подертий старий портфель, збирала по кухні ті папери й складала їх у стос, аби засунути назад. Раптово звернула увагу на печатку на копії одного рахунку. Придивилася, поглянула на ще один рахунок. На третій, четвертий. Переглядала ці документи і, скам’янівши, розкладала їх усі на чистому столі. Я викладала поволеньки рахунки один біля одного й відчувала, як мені робиться зле. У дверях з’явився Петр, обв’язаний рушником навколо пояса. Іще одним витирав мокре після душу волосся.

— Що це має означати? — зарепетувала я.

Голос тремтів, я відчувала, як по хвилині слабкості мені в обличчя бухає кров. Я тримала дрижачою рукою один із документів.

— А що? Це рахунок, ні?

— Кому й за що цей рахунок?

— Що тобі?

— Я питаю, що це за печатка?

Він підійшов і видер папери в мене з рук. Відкинув мокрий рушник на стілець і пхав ці аркуші назад, до портфеля.

— Ти скажеш мені, чорт забирай, що це? — я не могла опанувати свій голос.

— Чому ти лізеш у мої речі? І не кричи на мене.

Я вже стояла, усе тіло в мене виструнчилося, руки тремтіли, і я стежила, як він закриває портфель.

— Ти на них працюєш? Відповідай, ти на них працюєш?

Він стояв там, здивований, на волоссі, що спадало навколо вух, блищали краплі води.

— Так, дещо я там робив.

— Це було не раз і не двічі. Там безліч рахунків. Із печаткою електростанції. Я бачила дати…

— І що?

— Що?! Ти на них працюєш! Я ходжу проти них на демонстрації, а ти на них працюєш..?!

— Я дещо тобі скажу, — гримнув він портфелем об стіл, — ти знаєш, як важко працювати на себе? Як це — мало заробляти? Нічого ти не знаєш. Як ти гадаєш, хто тебе годуватиме, якщо я не