Петро Йосипович Панч - Без козиря

— От хоч би й наш дорогий полковник. Він хоч і арловской, але, побувши в руках Червоної гвардії, поклянеться, що з Директорією мати справу краще. Вона не питає, на яких ліхтарях вішав би полковник самостійників, коли б повернувся любий йому царат. Або ось лейб-гвардії єго імператорського величества капітан Трюковський, — продовжував Рекало. Сухий, костистий капітан з голеним черепом і тонкими губами уколов його гострими очима і нервово засмикався. — Цей теж, коли повернеться «єдиная неделимая», не забуде нашої ласки і перше, що зробить, заявить: «Не было, нет и не будет» української мови…

— Гоп! — проказав, уже вткнувшись носом у тарілку, залізничник.

Дехто почав смикати плечима й здивовано поглядати то на залізничника, то на Рекала, що вже говорив про ад'ютанта:

— Чим же він винен, що його славне військо гетьманське стерли із землі української, а на циганського отамана ще не вийшов. І тільки наша високогуманна армія могла зрозуміти трагічне становище офіцерства царської армії і без різниці віри, статі й походження дозволити прикласти їм руки до святої справи визволення неньки України від… від їхнього ж ярма.

Комісар устиг уже обдивитися келишок з усіх боків, полковник Забачта запалив уже другу цигарку, а ад'ютант Кований уже двічі запитав:

— Ти що, по уху захотів?

Але Рекало продовжував:

— Я закінчую. Наш ешелон, панове, — це маленька одиниця, і таких одиниць блукає зараз по Україні сотня, а може, і більше. Коли їх скласти докупи, то перед вами й буде національна армія Директорії. Єдине, що від нас вимагається, — довести, що ми козацького роду, п'єм горілочку, як воду…

Збентеження розвіяла чорна голова в капелюсі, що обережно просунулась у двері і ще обережніше запитала:

— Можна? Прошу ласки, мені два слова. Так, виходить, граблі…

Він не скінчив, як хорунжий Сокира мовчки взяв зі столу склянку й шпурнув просто йому в голову. Скло дріб'язком розсипалось по цей бік дверей, а голова замимрила вже по той бік:

— То я можу почекати.

Пищимуха з посоловілими очима кинувся на хорунжого, але ад'ютант смикнув його назад і стукнув склянкою:

— Пий!

— Не буду. Ви хочете зробити з мене другого Чижика. Щоб я вбивав не питаючись? Не буду пити!

— Пий, все одно колись повісять.

— Я ще сам тебе повісю!

Після п'яного тосту ад'ютант Кований, розтираючи широкою долонею по колючому підборідді масло, витяг до столу господиню й силоміць посадив собі на коліно.

Начальник станції, отетерівши спочатку від таких високодержавних гостей, а тепер — від прискореного наступу на його дружину, з розгубленою посмішкою намагався вирвати її з п'яних рук:

— Вам би дівчонку…

— Ми люди непереборливі, — відказав старий Карюк і вщипнув господиню за те місце, під яке силкувався підсунути й своє коліно капітан Трюковський.

Комісар, що вже намовляв заспівати «нашу парубоцьку», раптом відкинувся назад і, ніби лещатами стиснутим горлом, завів: «Во Іордані хрещається тебе, Господи…» Не на той глас!.. — І він покрутив одчайдушно головою. — «Чіжіла ти, безотрадна, доля бідняка», — і, схилившись до старого Карюка, чмокнув його в щоку.

Карюк витер скоринкою хліба поцілунок і тихо запитав:

— Невже ж таки ніяк не можна повернутися додому?

— Всіх до ноги вирізують. Раз ти українець або побачили на стіні Тараса Григоровича — амба!

— Та господи, який із мене українець? Ну, Андрюшка — це синок мій — у себе там, у семінарії, нахватався мужицького духу, а я хіба тільки щоб поспівати.

— І за те, щоб поспівати, — до стінки.

Карюк зітхнув:

— Хуторка шкода. Без хазяїна, самі знаєте, розповзеться все.

— Були хуторки, тепер — амба! — закрутив головою комісар. — От землі возідоша, в землю ізидіше.

— Ми їх з горлом видеремо! — вигукнув молодий Карюк і брязнув склянкою об стіл. — Бий більшовиків!

— Стріляй їх! — гукнув хорунжий Сокира, чорний, озвірілий, і всадив кулю в самовар.

Куля пройшла кип'яток і, ніби ошпарена, кинулася через кімнату. На дорозі їй попався буфет, потім двері і нарешті в другій кімнаті — колиска з дитиною. Господиня заверещала не своїм голосом. Кип'яток через дірочки дужками, паруючи, лився на стіл. Молодий Карюк, захоплений із такого видовиська, всадив у самовар ще одну кулю.

Пищимуха схопився за карабін:

— Чорна смерть! — але його вже згріб під себе ад'ютант Кований.

Доки під столом ішла мовчазна боротьба за карабін, до кімнати вскочила, як ураган, розпатлана, в пошматованій кофті жінка і, кидаючись то до столу, то до вікон, закричала:

— Рятуйте, караул, убивають!.. Ой людоньки, всю піч розвалили, старому голову розбили, рятуйте!

Полковник схопив її за руку:

— У чім справа, судариня, чого ти кричиш?

— Ріжуть. Ой ваше благородіє, я ж пустила ваших солдатів як людей, а вони в піч накидали патронів. Чули? Та хіба ж це порядок, анахтемські ви душі, щоб у піч патрони?

— Спокійно, мадам!

— Яка я тобі мадам, у мене чоловік законний!

— Ми теж законні. Сідай до столу…

— Які ви законні, як ваші харцизяки вже ганяються он за явреєм по станції. Ой людоньки, рятуйте! — І вона, схопившись за голову, вискочила з хати з криком: — Караул, люди добрі, рятуйте!

Лец-Отаманів увесь час сидів мовчки. В міру того як він пив, обличчя в нього все більше кривилось, червонішало і наливалося злою, роздратованою кров'ю. Коли жінка вискочила з хати, він встав, відкинув стілець і мовчки покинув кімнату.

Надворі стояла вже зимова ніч. У синьому небі миготіли іскрами зірки, а під ногами рипів пищиками примерзлий сніг. Від Знам'янки уже виразно чулась канонада. Артилерія могла тепер брати участь у боях тільки з бронепоїзда. У Лец-Отаманова мороз пройшов поза шкірою. Канонада настирливо нагадувала про безвихідне становище, в якому опинився не тільки їхній дивізіон, а і вся армія.

Слідом за сотником вийшли із будинку й інші старшини, наповнивши тишу п'яними голосами. На станцію збігалися якісь люди. У декого за плечима стирчали гвинтівки, інші були з коляками. Між ними штовхались і деякі козаки.

Лец-Отаманів зрозумів, що коли прилюдно не будуть покарані бешкетники й злодії, в ближчих селах може вибухнути повстання, а може, і в самому дивізіоні. Полковник Забачта був п'яний, але й поза цим йому було байдуже, і сотник вирішив діяти на свою відповідальність. Заскочивши до канцелярії, Лец-Отаманів викликав молодого Каркаса, який був черговим по дивізіону, і наказав негайно допитати всіх, хто був у сторожа.

Віддавши наказ, він трохи заспокоївся. Вино ще бурувало в жилах, і Лец-Отаманів, уявляючи, як буде здивована з цього Ніна Георгіївна, злорадно посміхнувся. «Так і скажу: ви в цьому винні. Я більше