Петро Йосипович Панч - Без козиря

— А коли вже червоні прийдуть, синку?

Хлопець навіть зіщулився й бігом кинувся до ешелону. Команда телефоністів з Богинею на чолі, весело перегукуючись, ішла по стежці за станцію, де маячила на снігу сторожева хата. Кожен із них щось ніс під полою, намагаючись, щоб не було помітно.

Біля самого вагона нагнав його Лелека. Він озирнувся довкола й пошепки проговорив:

— Ну, а я все розказав Лец-Отаманову.

— Про що?

— Про наших бандитів і про те, як вони в Знам'янці забрали мануфактуру, і про оце сало, що знов хочуть його продавати, про всі їхні художества. Я більше не хочу терпіти. Ми будемо тут страждати, а вони, злодії, будуть наших батьків грабувати? Коли не звернуть уваги, я, я…

Голос його задрижав, і він хутко відвернувся.

— А що ж сотник? — запитав, теж хвилюючись, хлопець із сорочачими очима.

— Ну, що ж, каже: перевіримо, розберемось. А вони довідаються та ще кулю в спину нам всадять. Я не можу, я буду говорити з хлопцями. Раз так, так треба самим.

— Ану ходім ще до полковника.

— А полковникові болить хіба? Говорять же, що вагон граблів продав, а записку взяв, що ніби презентував для кооперації.

Із вагона висунувся слюсар Кудря у ватянці. Він, мабуть, чув їхню балачку, бо, коли вони рушили йти, гукнув:

— Гей, хлопці-молодці, ану зайдіть сюди. — Помітивши їхнє замішання, додав: — Та не бійтеся, я вам не сотник, з одного з вами тіста зліплений. Мобілізовані?

— Атож, — відказав Лелека. — Казали, проти гетьмана.

— Я теж, — додав другий.

— На цей гачок Петлюри вловили не одного з нас. Тут більше нікого немає. Сідайте! У ваш вагон не підкинули такої бомажки? — І він показав листівку, яка нагнала жаху на Лец-Отаманова. — А нам хтось підкинув.

— Мабуть, із другого ешелону, — сказав Лелека. — Нам теж. А що воно?

— Більшовицька прокламація, — сказав зневажливо хлопець у гімназичному кашкеті.

— Тебе Калембетом звати? — спитав Кудря.

— Калембет, а що?

— Якесь панське прізвище. Батько що робить?

— Продавцем служить в українській книгарні.

— Чесно заробляє свій шматок хліба?

— Звичайно, чесно.

— А ті, що мають фабрики, заводи, шахти, вони теж чесно заробляють гроші?

— Ти гадаєш, що я не розумію, що таке експлуататори, капіталісти?

— І несеш за них свою голову.

— А ти?

Кудря почервонів по самі вуха:

— І я був такий же дурень.

— Я за Україну, а не за них.

— Ти вдумався, що написано в цій листівці?

— Ну?

— Виходить, що є дві України, одна — це народ, твій батько, мій, Лелечин, які живуть із своєї праці. Вони знають, що й по той бік кордону живуть такі самі трударі, як і вони, і ніколи їм і в голову не спаде, щоб воювати між собою. Чому? Їм нема чого ділити. А є ще й друга Україна — тих, що наймають Петлюр, щоб вони воювали за їхні фабрики й заводи. Таким, як Лец-Отаманів, «самостійна» розум замутила. Саме вони й потрібні для капіталістів. Сьогодні він ладен принести в жертву нас з вами, а завтра виведе на торг і всю Україну заради своєї мрії. Наша країна дуже багата, а народ живе бідно. Чому? Виходить, усе прибрали до своїх рук капіталісти різних мастей — і французькі, і бельгійські, і англійські, і наші. Пишуть, і американські вже прицінюються. А більшовики їм кажуть: «Забирайтесь до бісового батька! Годі вам, чортові буржуї, грабувати народ!» А де ви бачили, щоб капіталіст так легко поступився своїми баришами? Ось тобі, Калембет, ось тобі, Лелека, зброя, ось вам гармати. Хочете «самостійну»? Нате вам гетьмана з булавою. Не хочете гетьмана — нате Петлюру, він ще плохіший, тільки воюйте з Росією, бийте їхніх і своїх більшовиків, розганяйте Ради робітників і селян. Не хочуть чесні іти проти більшовиків — випускайте із тюрем Берез, Богинь, Кавуль, аби тільки воювали, бо плакали наші грошики!

— А ти? Ти теж воюєш? — знову сказав Калембет, насупившись.

— Розумнішати, хлопче, ніколи не пізно, — відказав зніяковілий Кудря.

— От бачите, куди воно йдеться, — почухав потилицю Лелека. — А ми прочитати прочитали, а не дібрали толку. «Продає Петлюра!» Брехня, думаємо, начеб ми не довідалися, коли б це була правда. Он як полковник продав граблі, так знаємо й за скільки. А воно он що!..

Калембет більше нічого не сказав, а коли вийшов із вагона, мовчки попростував до канцелярії.

У канцелярії нікого із старшин не було. Сидів тільки один Цацоха, що прислужував при старшинському зібранні. На запитання Калембета, де пан полковник, він махнув рукою за вікно:

— Усі там, у начальника станції.

10

Лец-Отаманів прийшов у домик за станцією, коли вже всі інші сиділи за столом. Він був певний, що Ніна Георгіївна теж тут, але помилився: серед гостей начальника станції її не було. Не було і в купе. Питати ж про неї в старшин він не наважився і вирішив повернути назад. Але його схопили за руки й посадили за стіл, що був повен різної їжі й питва. За столом були всі свої, крім двох. Один у формі залізничника, певне з сусіднього ешелону, встиг вже напитися, дивився на старшин каламутними очима і з дурною усмішкою проказував: «Залізняку на пузяку, гоп!» Другий мав вигляд заяложеного урядовця. Виявилось, що це був петлюрівський повітовий комісар, який приїхав на станцію по інформацію. Посадили його поруч із полковником Забачтою. Це видалось повітовому комісарові за велику честь, і він весь час обсмикував на собі піджачок. Нарешті попросив слова.

— Я не сподівався, панове, — почав комісар, ніяковіючи, — що сьогодні мені доведеться бути в компанії наших славних лицарів, які не на словах, а на ділі захищають від ворогів нашу неньку Україну. Мені до сліз радісно, що перебуваю зараз серед таких же щирих українців, як і сам.

Капітан із Георгіївським хрестом на френчі прикрив долонею рота й кахикнув у свій келишок, а полковник Забачта поспішив запалити цигарку. Комісар тим часом перейшов до славетних гетьманів, яких радив брати тепер за зразок. І коли нарешті він крикнув: «Душу й тіло ми положим за свою Вкраїну…» — очі його від хвилювання підозріливо заблищали.

П'яний залізничник знову промимрив:

— На пузяку, гоп!

Другим слово забрав сотник Рекало. Він відкашлявся, попробував голос і, на манір казання, виголосив цілу промову. Повітовий комісар слухав, побожно нахиливши свою голову, але коли почув, що не тільки серед козаків, але й серед старшини є досить багато зовсім не українців, хутко підніс келих до очей і уважно став розглядати жовту оковиту,