Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— З дівчатами, кажеш? — повторив він повільно.

 

— Ну... так. Що тут такого? — я намагалася зберегти байдужість у голосі, хоча відчувала, як пальці судомно стискають сумочку.

 

— Цікаво. Бо це місце не виглядає як заклад, де тусуються дівчата. Воно... надто інтимне. — Його слова прозвучали холодно, майже з викликом.

 

— Еміре... — я вже починала втрачати терпіння. — Не вигадуй. Це просто кав’ярня.

 

— Прекрасно, — він обернувся до вікна, але я бачила, як його щелепа напружилася. — Але як поясниш, що ти вся аж закам’яніла, щойно побачила її?

 

Я глибоко вдихнула. Це було марно, бо він уже все зрозумів. Відповідь напрошувалася сама, але я вирішила піти іншим шляхом.

 

— Гаразд, — прошепотіла я, опустивши очі. — Ми з Салімом кілька разів зустрічалися тут. Просто... тоді я не знала тебе.

 

Емір рвучко повернувся до мене, його погляд блискав як гроза.

 

— Ти не знала мене, але тепер я знаю, що ти досі пам’ятаєш кожну деталь. І ти дивишся на це місце не як на кав’ярню, а як на... ваші спогади!

 

— Перестань, — прошепотіла я, почуваючись загнаною в кут. — Це нічого не значить. Просто випадковий спогад, ось і все.

 

— Випадковий спогад? — його голос піднявся на пів тону. — Ти справді вважаєш, що я повірю, ніби це місце для тебе нічого не значить?

 

— Воно й справді нічого не значить! — гаркнула я, не витримавши. — Еміре, досить. Це залишилося в минулому, як і багато чого іншого.

 

— А він? — його слова були різкі, мов удар батога. — Він теж залишився в минулому?

 

Моє серце пропустило удар. Я відчула, як горло стислося.

 

— Звісно, — відповіла я тихо, дивлячись просто в його очі. — Ти ж знаєш.

 

— Хотів би я бути впевненим. Бо твої очі говорять зовсім інше.

 

В автомобілі запанувала тиша. Його слова боляче різали, але я не могла дозволити йому виграти цю битву.

 

— Ти помиляєшся, — прошепотіла я, відвертаючись до вікна. — Я зробила вибір. І він — це ти.

 

— Тоді доведи це, — він нахилився до мене, майже торкаючись моєї руки. — Не словами, а діями. Бо я не дозволю минулому псувати наше майбутнє.

 

Я кивнула, відчуваючи, як підступні сльози підходять до очей. Він мав рацію, і я ненавиділа це визнавати.

 

— Знаєш, Еміре, якщо ти так будеш поводитися кожного разу, коли в моєму житті згадуватимуться минулі стосунки, ми далеко не заїдемо, — я нервово відкинула пасмо волосся з обличчя. — Може, мені тобі ще про Олексія розповісти?

 

Його погляд загорівся таким вогнем, що я відчула, як у мене ледь не підкосилися ноги.

 

— Хто ще в біса такий Олексій?! — вибухнув він, різко пригальмувавши машину, так що мене відкинуло вперед.

 

Я, не втрачаючи самовладання, нахилилася до нього з милою усмішкою:

— Ох, даремно я тобі це сказала.

 

— Анастасіє! — Він гарчав, як дикий звір, а в його голосі змішалися ревнощі, злість і... щось новеньке, чого я раніше точно не бачила?

 

— Спокійно, Еміре. Олексій — це просто минуле. Минуле, яке залишилося в Україні. Ти ж не думав, що до тебе в моєму житті взагалі нікого не було? — Я ледь стримувала сміх, але водночас відчувала, як його терпіння лусне.

 

— Я не ревную аби до кого! — відповів він, стискаючи кермо так, що пальці побіліли. — Але ти сама розумієш, чому я поводжу себе так!

 

— А от якраз і не розумію! — Я розвела руками, знову відкидаючись на спинку сидіння. — Тому що для мене це досі відкрите питання: чому ти тоді вирішив переспати зі мною?

 

Його щелепи напружилися, а в очах блиснула зухвалість.

— А ти мені сподобалася, чорт забирай. І що тут такого? В кохання з першого погляду віриш?

 

Я відвернулася до вікна, намагаючись приховати червоні щоки.

— О так, чудове пояснення. Але ж це не змінює факту, що ти тепер мене до кожного столбу ревнуєш!

 

Він посміхнувся, але це була більше усмішка мисливця, ніж закоханого чоловіка.