Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

58

Збиратися мені завжди подобалося, особливо тепер, коли в шафі більше не висить того безликого одягу, а речі нагадують обкладинки модних журналів. Сьогодні я вибрала діловий костюм від Dolce & Gabbana — чорний піджак із вузьким поясом, що підкреслював талію, та брюки зі стрілками, які ідеально сиділи на моїх довгих ногах. До нього — білу шовкову блузу з тонким мереживним акцентом. На зап’ясті — Cartier, сережки — Tiffany, тонкі й витончені, а на шиї — ледь помітний ланцюжок із підвіскою у формі серця. І завершенням образу стали шпильки від Louboutin та крапля парфуму Roja Parfums — такий солодкий, ідеально підібраний аромат, який залишався у повітрі навіть після мого виходу з кімнати.

 

Перед тим як спуститися, я вдивилася у дзеркало. Родини додали мені якогось особливого блиску: волосся темними хвилями спадало на плечі, шкіра сяяла, і навіть очі здавалися яскравішими. Емір був правий, коли казав, що я тепер виглядаю краще, ніж будь-коли раніше. Це його заслуга — він створив для мене комфортний світ, де я могла розслабитися і доглядати за собою.

 

Виходячи з дому, я вдихнула аромат саду. Розлогі пальми, ідеально підстрижені кущі троянд, і десь у куточку було чути дзюрчання фонтану. Фасад дому вражав — класичний білосніжний особняк з колонами, що більше нагадував палац, ніж звичайний будинок. Біля під'їзду вже чекав Емір, спершись на чорний Rolls-Royce Cullinan. Він виглядав приголомшливо — строгий костюм, впевнений погляд, і та сама невимушена чарівність, яка могла звести з розуму будь-кого.

 

— Ти неймовірна, — прошепотів він, коли взяв мою руку, допомагаючи сісти в авто. Його дотик був теплим, і я відчула, як мурашки пробігли шкірою. — Я все ще не можу повірити, що ти моя.

 

Автомобіль м'яко рушив, а Емір так і не відвів від мене очей.

 

— У тебе неймовірні ноги. Кожного разу, коли я дивлюся на них, думаю, як це взагалі можливо: довгі, витончені, і... такі привабливі. — Його голос був оксамитовим, і я відчула, як почервоніла.

 

— Дивися на дорогу, Еміре, — жартома відповіла я, намагаючись приховати збентеження.

 

— А ще ти маєш такі очі... Вони ніби здатні зазирнути прямо в душу, — продовжив він, ігноруючи мої слова. — І цю твою усмішку... Ти навіть не уявляєш, як сильно вона змушує мене хотіти тебе.

 

Я тільки зітхнула, дивлячись у вікно на краєвид, що змінювався за склом. У думках я відзначила, як добре, що у нас є няня для сина. Без її допомоги я б не змогла знайти час для себе, а значить, і для нас із Еміром.

 

— Знаєш, — раптом сказала я, повертаючи до нього голову, — це така розкіш, що у нас є няня. І це завдяки тобі. Я справді тобі за це вдячна.

 

— Ти Українка. Українки — усі без винятку неймовірно гарні. А ти... ти особлива. Чиста, як весняне повітря, і така сильна, як осінній дощ. І така… моя, — його голос став тихішим, майже шепіт.

 

Я посміхнулася, хоча й відчула тінь ревнощів.

 

— Знаю, знаю... Що ти українок полюбляєш...

 

Емір злегка посміхнувся і, не бажаючи заглиблюватися в тему, перевів розмову:

 

— Що ж, до речі, сьогодні нас чекає репетиція обряду весільного. Ти будеш у захваті. Все має бути ідеально.

 

Я кивнула, відчуваючи, як кожне його слово ще більше розпалює потяг між нами. Але до вечора — лише до вечора — я мала тримати себе в руках.

 

Я сиділа в автомобілі, відчуваючи, як м’яке шкіряне сидіння огортає мене комфортом. Емір поруч випромінював упевненість, та я помітила, як його рука інколи нервово перебирала ґудзик на піджаку. Мабуть, хвилювався через репетицію весілля.

 

Машина пливла дорогою, як корабель у спокійному морі, аж поки не повернула на звивисту вулицю з лавами квітучих дерев. Це місце я впізнала відразу. І серце наче впало.

 

Мій погляд мимоволі затримався на затишній кав’ярні з терасою, де ми з Салімом колись проводили час. Я навіть не помітила, як вдихнула різкіше.

 

— Що це було? — Емір нахилився ближче, його голос звучав наче натягнута струна.

 

— Що? — швидко озирнулася до нього, намагаючись вдавати здивування.

 

— Не вдавай, що не зрозуміла. Ти поглянула на ту кав’ярню так, ніби побачила привида.

 

Я посміхнулася, хоч у грудях усе стислося.

— Просто згадала, що ми колись тут були на вечерю з дівчатами. Місце гарне, правда ж?

 

Емір мовчав. Його очі свердлили мене, і я вже знала, що від цього погляду немає порятунку.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍